(Ґерхард Ціґлер)
Успіх іноді робить людей скромними. Іраклі Чхаїдзе — успішна людина, до того ж скромна, майже надмірно стримана. Він говорить не як той, хто прагне висвітлити власну історію, а як людина, якій більше до вподоби розмови про структури, ринки, смак і рух. Це також пасує 8000 Vintages — його компанії, яка представляє та продає грузинські вина і в Берліні: бренд має бути видимим. Великий фотопортрет самого себе? Не обов’язково.
Гаразд: тоді ми краще покажемо тут його крамницю в Кройцберзі — і радимо за нагоди завітати туди особисто. Адже сказане в цій розмові про грузинське вино, Європу та зміщення цілих ринків у Берліні набуває цілком конкретного місця.
Життєвий шлях Іраклі не одразу привів його до вина. Після кар’єри у фармацевтичній індустрії та здобуття MBA в Італії — у Bologna Business School за спеціальністю Food and Wine — ця фатально приємна справа все ж розпочалася. Проєкт «8000 Vintages» за найкоротший час виявився настільки успішним, що інвестори, які спочатку вагалися або не були готові долучитися, більше не знадобилися.
Уже в перші хвилини стає зрозуміло, що Берлін для Іраклі — не декоративний форпост. Берлін — це водночас функція, інструмент і політичний напрям. Він майже мимохідь виголошує вирішальну фразу, наче просто розповідає про логістику постачання. Насправді ж у ній закладена ціла стратегія.
«Наш європейський вузол тепер — Берлін».
А одразу після цього звучить друга фраза, ще простіша, але саме тому така промовиста. Той, хто хоче не лише розповідати про грузинське вино, а й справді просувати його до Європи, потребує реальної опорної точки. Для 8000 Vintages нею став Берлін: не вітрина, а диспетчерський центр. Звідти здійснюються поставки, звідти організовуються замовлення, звідти практично скорочується відстань між Грузією та європейськими клієнтками й клієнтами.
«Нашим клієнтам у ЄС ми постачаємо безпосередньо з Берліна».
Ця логістика — не просто комерційна примітка. Вона свідчить про перебудову. Тут грузинське вино більше не сприймається як екзотичний виняток, який можна знайти лише у відпустці або випадково натрапивши на нього. Його можна замовити, повторно придбати, заздалегідь розрахувати витрати. Іраклі говорить про вартість доставки, охоплення, замовлення з багатьох країн, навіть із Кіпру. Усе це звучить технічно. Насправді це форма прибуття.
Про масштаби 8000 Vintages він також говорить цілком невимушено. Чотири локації в Тбілісі, одна в Батумі, одна в Берліні — і за цим не гучний експансіоністський пафос, а дуже чітка географічна ідея. Цей напрям він формулює в реченні, яке в цій розмові цілком можна прочитати як політичну ключову тезу:
«Наразі наш шлях пролягає передусім до Європи».
Це більше, ніж заява торговця, який відкрив для себе новий ринок. Це майже визначення місця сучасного грузинського якісного вина загалом. У цій розповіді Європа — не аксесуар і не просто престиж. Європа — це простір, у якому вирішується, який саме грузинський винний стиль стане надалі видимим: автентичний, укорінений у місцевій традиції, сухий, характерний — чи той стиль, який десятиліттями виробляли для інших смаків.
Перш ніж Іраклі заговорить про експорт, Росію чи Європу, він описує, що означає грузинське вино всередині країни. Вино в Грузії — не маргінальне явище і не предмет розкоші для вузьких кіл. Воно глибоко вкорінене в повсякденність. Широко оплакувана європейцями «винна криза» Грузії не стосується.
«Грузини п’ють дуже багато вина. Вони люблять вино».
«Було дуже багато домашнього вина. Думаю, майже кожна родина мала власне вино».
Це домашнє вино — не лише напій, а й культурна практика, родинна традиція та своєрідне продовження домашнього життя. У людей тут є сади, там ростуть лози, а ще, можливо, є й квеврі — тобто глиняні амфори, заглиблені в землю. Саме тому вино тут таке само зрозуміле й буденне, як деінде маринування оливок чи консервування помідорів. І саме тому такий важливий наступний момент, про який говорить Іраклі: внутрішній ринок змінюється. Адже нове покоління має інші ритми, інші професії, інші часові ресурси.
«Нове покоління більше не робить домашнього вина. Для них пляшкове вино просто набагато зручніше».
Із господарської буденності поступово постав професійний ринок вина в пляшках. Родини, які десятиліттями виробляли вино для себе або найближчого кола, раптом побачили, що для таких вин існує ринок.
«Коли ми почали у 2016 році, було близько 50 виноробень».
«Сьогодні ми співпрацюємо з більш ніж 500 виноробнями. І приблизно 85 відсотків із них — невеликі сімейні виноробні».
Ми бачимо, що професіоналізація грузинського виноградарства відбувається не передусім через великі промислові підприємства, а через невеликі сімейні господарства. Це має й політичний вимір. Адже виробники домашнього вина стають підприємницями та підприємцями. Сімейні господарства виходять із неформальної сфери й починають усвідомлювати себе учасниками ринку. Не всі залишаться, і це Іраклі також чітко зазначає. Але багато хто здійснює цей стрибок — і деякі з цих невеликих господарств уже входять до числа виноробень-бестселерів 8000 Vintages.
Примітно й те, що бар’єри для входу на ринок у Грузії, порівняно із Центральною Європою, він описує як відносно помірні. Бюрократія, звісно, існує. Але, принаймні за його словами, вона не створює тієї потужної гальмівної сили, яка знайома за класичними виноробними країнами з густою мережею регулювання.
«Бюрократія, звісно, є — але заснувати підприємство й робити вино не так уже й складно».
Особливо примітно це з австрійської чи німецької перспективи. Там виноробство юридично й адміністративно чітко регламентоване — історично зрозуміло, часто економічно доцільно, але для невеликих нових проєктів також залякувально. У Грузії, здається, більше простору для нових брендів, нових пляшок, нових експериментів і нових виходів на ринок. Водночас Іраклі, звісно, розуміє, що ця відкритість не існує поза часом. Якщо Грузія й надалі рухатиметься в напрямку Європи, європейські правила також наближатимуться. Він формулює це майже іронічно й водночас точно:
«Якщо Грузія рухається в напрямку Європи, то отримуєш і подарунок — а цим подарунком є європейські правила».
У цьому немає нарікання, радше тверезий реалізм. Європа — це ринок, надія, простір якості, але водночас і простір правил. І саме тут розмова від суто галузевого спостереження переходить до ширшого політичного прочитання. Адже якщо Європа — цільовий простір, неминуче постає питання, що тоді буде з Росією — ринком, який протягом десятиліть був для багатьох грузинських виробників очевидною, а іноді майже само собою зрозумілою точкою відліку. На це питання Іраклі відповідає напрочуд відкрито. Спочатку він описує, що в самій Росії більше орієнтуються на дешеві, функціональні вина, тобто на продукцію, яка радше задовольняє потреби масового споживання, ніж передає походження чи глибину. Цікаві невеликі сімейні господарства з Грузії, каже він, більше не бачать Росію серед своїх цільових ринків.
«Ці невеликі сімейні виноробні не продають свої вина до Росії».
Це так важливо тому, що виправляє часто спрощене уявлення, ніби російський ринок автоматично є природним ринком для грузинського вина. Для частини історичного експортного бізнесу це, можливо, тривалий час було правдою. Але для сучасного, впевненого в собі якісного вина, за словами Іраклі, це вже зовсім не так. Ба більше: він прямо зазначає, що за радянських часів і після них існували вина, які виробляли для цього ринку, але які не були частиною грузинського повсякдення.
«За часів Радянського Союзу ми виробляли вина для російського ринку. Вина, які ми самі взагалі не п’ємо, — напівсолодкі вина».
«Сьогодні їх майже ніхто більше не виробляє».
Звісно, напівсолодкі вина все ще існують, але те, що тривалий час експортувалося як сумісний із російським ринком стиль, не відображає суті грузинської винної культури. Якщо серйозно говорити про майбутнє країни як виноробної держави, слід орієнтуватися на те, що грузинки й грузини справді п’ють, — а не на те, чого колись вимагали імперська чи пострадянська логіка ринку.
У цій аргументації Європа постає не як політична романтика, а як простір, що краще відповідає сенсорним і культурним потребам. Іраклі наголошує, що європейські та американські споживачки й споживачі шукають оригінальності: контакту зі шкіркою, Amber Wine, квеврі, сапераві — тобто того, що є специфічно грузинським. Саме тому він формулює, можливо, найчіткіше речення всього інтерв’ю:
«Правильний ринок для грузинського вина — це Європа». Якщо хочеш експортувати до Європи, слід просто робити те, що п’ють самі грузини».
Це примітно, адже тут міститься відмова від старої рефлекторної реакції пом’якшувати власну ідентичність заради експорту. У келих має потрапляти не менше Грузії, а більше. Не щось приємніше для всіх, а щось точніше. Не інтернаціоналізоване в нудному сенсі, а зрозуміле в найкращому сенсі. Слухаючи Іраклі, взагалі помічаєш, наскільки сильно певні поняття вже стали маркерами навіть за межами Грузії. Раніше на Заході, можливо, казали «orange wine» і мали на увазі загальний напрям. Тепер, розповідає він, гості в Берліні вже вивчають інші слова.
«Перше слово — квеврі».
«Коли люди приходять сьогодні, вони вже не кажуть “Amber Wine”. Вони кажуть: квеврійне вино».
«Друге слово — сапераві».
Цікаво й те, як Іраклі говорить про натуральне вино. Він не ідеалізує цю тему, хоча ззовні Грузію часто сприймають саме через цю призму. Натомість він описує натуральне виноробство як водночас можливість і ризик.
«Що означає натуральне виноробство? Жодної фільтрації, жодних доданих дріжджів, жодних консервантів». «Але якщо винороб справді вміє це робити, то такі вина є чудовими».
І в цьому питанні панує тверезість: Грузію тут більше не продають як міфічну країну, де кожна амфора автоматично продукує істину. Якість залишається результатом праці. Натуральне вино добре не тому, що воно мінімально втручальне, а лише тоді, коли рівень ремісничої майстерності достатньо високий, щоб поєднати стабільність, точність і виразність. Іраклі не заперечує, що Грузія має для цього особливо добрі передумови, — але й не романтизує їх.
Для нього образ сучасної виноробної Грузії зрештою включає і винний туризм. Невеликі сімейні виноробні, які, можливо, ще не можуть самостійно жити лише з продажу пляшок, відкривають свої домівки, готують їжу, наливають вино, організовують знайомство зі збором урожаю, показують гостям лози, підвал і кухню. Цей агротуризм надзвичайно динамічний: постійно запускаються нові проєкти, наявні локації зазнають редизайну. Той, хто планує поїздку, має більш-менш актуально перевіряти в інтернеті нові локації.
Наприкінці розмова стає ще особистішою. Він майже так само мимохідь, як раніше говорив про вартість доставки, розповідає, як почався його власний шлях у цій сфері.