Чи відрізнить Роберт Паттінсон Роболу від Ассиртіко? Чи знає він великі врожаї Бордо минулого століття? Чи розуміє переваги шампанського з пізнім дегоржажем? І за якої температури він подасть Dom Pérignon?
Наскільки мені відомо, під час кінопроб на нове виконання ролі Джеймса Бонда таких питань не ставили. А тим часом глибокі знання про добрі вина протягом десятиліть входили до професійних вимог британського секретного агента. Часом вони навіть рятували йому життя.
Коли Шон Коннері 1971 року востаннє з'явився перед камерою в офіційній бондіані — у фільмі «Diamonds Are Forever» («Діаманти назавжди»), — наприкінці стрічки він перебував на борту круїзного лайнера разом із Тіффані Кейс, яку грала Джилл Сент-Джон. Двоє найманих убивць, містер Вінт і містер Кідд, переодягнені в обслугу, подають розкішну вечерю, десерт якої містить бомбу. До вечері подають Château Mouton Rothschild 1955 року — до речі, саме врожаю, етикетку для якого створив французький кубіст Жорж Брак.
Бонд, який уже запідозрив недобре, визнає вино чудовим, але зауважує, що до такої розкішної вечері він насправді очікував би кларет. Уявний сомельє виправдовується тим, що на борту, на жаль, майже немає кларетів у погребі.
Але Mouton Rothschild — це кларет. Кожен більш-менш освічений англієць, який на той час цікавився вином, це знав. Кларет — традиційна британська назва червоного бордоського вина. Бонд викриває уявного сомельє, а двох найманих убивць позбуваються у спосіб, на який вони й заслуговували. Серед іншого, для цього використовують пляшку Courvoisier.
Ян Ланкастер Флемінг, народжений 1908 року в Лондоні й померлий 1964 року у віці лише 56 років, наділив свого літературного героя Джеймса Бонда деякими власними талантами та численними приватними задоволеннями. Флемінг, нащадок заможної британської банкірської родини, жив і навчався в Австрії, Німеччині та Швейцарії, працював у новинному агентстві Reuters, був біржовим маклером, а під час Другої світової війни служив у британській військово-морській розвідці. Він знав світ, його кращі готелі, кращі ресторани та кращі напої. І споживав останніми такі обсяги, які навряд чи тішили його сімейного лікаря.
Флемінг був пристрасним любителем шампанського. Лист письменника до дому Taittinger у Реймсі, що зберігся, засвідчує, як він дякував за надсилання кількох пляшок Blanc de Blancs 1953 року, призначених насправді для Джеймса Бонда. Флемінг обіцяв поводитися зі своїм романним героєм більш-менш чесно, однак не міг виключити, що після повернення з Японії той знайде лише порожні пляшки.
Цей чоловік мав почуття гумору. І спрагу.
Уже в «Casino Royale», першому романі про Бонда, опублікованому 1953 року, Флемінг змушує свого героя розмірковувати про переваги Taittinger Blanc de Blancs 1943 року. Тоді для Бонда це шампанське було найкращим із того, що породила Шампань. Через два роки, у романі «Moonraker», це захоплення вже минуло. Бонд відкрив для себе Dom Pérignon — цього разу врожаю 1946 року. Його начальник М, із яким він вечеряє в лондонському приватному клубі Blades, віддає перевагу Mouton Rothschild 1934 року.
Уявіть собі таку розмову в сучасному бойовику. Двоє чоловіків, які за професією займаються безпекою західного світу, за вечерею обговорюють переваги французьких вин різних десятиліть. Ніхто не пояснює глядачам, чому важливий рік урожаю. Флемінг виходив із того, що його читачі або вже це знали, або під час читання достатньо зацікавляться, щоб з'ясувати.
У романі «Goldfinger» 1959 року лиходій Орік Ґолдфінґер, серед іншого, подає Бонду Pommery 1950 року, Mouton Rothschild 1947 року та Piesporter Goldtröpfchen 1953 року. Так, Джеймс Бонд розумівся і на Мозелі. Він пив к'янті під час залізничних подорожей Європою, саке в Японії, а в «Live and Let Die» — навіть Liebfraumilch в Америці.
Бонд був знавцем вина, а не етикеток. Різниця не така вже й несуттєва.
У ранніх екранізаціях романів Флемінга ці глибокі знання агента про вино стали часом чудовою складовою сценаріїв. Уже 1962 року, у «Dr. No», першому офіційному фільмі про Бонда, Шон Коннері в небезпечній ситуації хапається за пляшку шампанського, щоб у разі потреби використати її як зброю. Його супротивник попереджає не розбивати дорогоцінний Dom Pérignon 1955 року. Бонд дає йому зрозуміти, що все одно віддає перевагу врожаю 1953 року. У «Goldfinger», двома роками пізніше, Бонд зауважує, що Dom Pérignon 1953 року в жодному разі не можна пити за температури понад три градуси Цельсія. Це було б приблизно так само погано, як слухати The Beatles без навушників.
Пробачмо Бонду його дещо сумнівну з онологічного погляду температуру пиття. За трьох градусів Цельсія навіть Dom Pérignon стає більш-менш безголосим на смак. Щодо The Beatles чоловік теж помилявся. Але те, що герой бойовика висловлював своє ставлення до температури подавання конкретного врожаю шампанського, уже було культурним досягненням.
До майстерності в цьому різновиді енологічної побічної лінії довів справу Роджер Мур: з роками його інтерпретація британського секретного агента дедалі більше набувала рис добре вдягненого, доволі хитрого й часом нудьгуючого приватного банкіра.
У фільмі «For Your Eyes Only» («Лише для твоїх очей») 1981 року Мур у ролі Джеймса Бонда вечеряє на Корфу з грецьким бізнесменом Арістотелем Кристатосом. Бонд замовляє креветки з Превези та бурдетто — типову для Іонічних островів рибну страву. Кристатос рекомендує йому до цього роболу зі свого рідного острова Кефалонія.
А тепер — одна з моїх улюблених сцен за всю історію Бонда.
Бонд, звісно, знає ці вина. На його смак вони трохи надто парфумовані, тому він віддає перевагу Theotoky Aspro — білому вину з традиційного виноробного господарства на Корфу.
Замислімося: 1981 року міжнародний винний світ ще й близько не був таким доступним, як сьогодні. Навіть європейцям, які професійно займалися вином, тоді було б важко географічно визначити сорт Робола. І, ймовірно, навіть сьогодні значна частина німецьких сомельє була б неабияк спантеличена запитанням про Theotoky Aspro.
Джеймс Бонд знав це. Без інтернету. Без смартфона. Без Vivino. Мені бракує таких діалогів у кіно.
За Роджера Мура почалися також надзвичайні стосунки між Джеймсом Бондом і шампанським домом Bollinger. Уже 1973 року Bollinger з'явився у «Live and Let Die». Наприкінці сімдесятих між продюсером фільмів про Бонда Альбертом «Каббі» Брокколі та Крістіаном Бізо, тодішнім керівником шампанського дому, виникла дружба, з якої 1979 року виросло одне з найтриваліших партнерств між брендами в історії міжнародного кіно.
У «Moonraker» Роджер Мур пив Bollinger R.D. 1969 року, а в «A View to a Kill» — R.D. 1975 року. Пізніше Тімоті Далтону дістався R.D. 1979 року, а Пірсу Броснану, серед іншого, Grande Année 1988, 1989 та 1990 років. Для «Die Another Day» 2002 року навіть обрали Bollinger легендарного врожаю 1961 року.
Bollinger пасував цьому чоловікові. Винні, потужні, позначені характером Піно Нуару шампанські вина дому мали щось від тієї порівняно міцної елегантності, яку минулого століття пов'язували з британським джентльменом. Британці й без того поколіннями мали слабкість до такого стилю Шампані.
А потім з'явився Деніел Крейґ. Бонд, який мав вигляд людини, яку щойно після ув'язнення запхали в непристойно дорогий смокінг. Фізично сильний, вразливий, часом майже брутальний Бонд, чия кулінарна освіченість, на щастя, не повністю принесена в жертву новому розумінню ролі.
У «Casino Royale» 2006 року Крейґ сидить із чарівною Євою Ґрін у ролі Веспер Лінд у вагоні-ресторані потяга. На столі стоїть пляшка Château Angélus 1982 року. У виборі цього вина особисто брав участь Майкл Ґ. Вілсон, пасинок Каббі Брокколі та багаторічний продюсер фільмів про Бонда. Вілсон — великий шанувальник Бордо. Дружба продюсерської родини з родиною де Буар де Лафоре, власниками Angélus, зрештою вивела Сен-Емільйон на кіноекран. 1982 рік обрали свідомо — один із найвизначніших урожаїв Бордо XX століття.
Angélus 2005 року з'явився потім у 2015 році у «Spectre», а 2021 року — у «No Time to Die». В останньому фільмі про Бонда з Деніелом Крейґом пляшка навіть потрапляє до дещо занудного домашнього господарства британського квартирмейстера Q. Теж своєрідна демократизація великого Бордо.
Щоправда, Бонду Деніела Крейґа вже бракувало значної частини тієї гедоністичної зарозумілості, яка вирізняла його попередників. Ми бачили, як він п'є великі вина, але порівняно рідко чули, як він про них говорить. Пляшка та її етикетка дедалі більше перебирали на себе характеристику персонажа, для якої раніше був потрібен діалог.
Це цікава й з погляду любителя вина цілком прикра зміна. Адже навіть глядач, який нічого не тямив у вині, у Коннері та Мура дізнавався дещо про винний світ. У Крейґа він переважно дізнавався, які бренди могли дозволити собі появу у фільмі про Бонда.
Отже, тепер Роберт Паттінсон.
Британець, який став усесвітньо відомим як юний вампір у фільмах «Twilight», а згодом у ролі Бетмена блукав нічними вулицями Ґотем-Сіті, під керівництвом видатного канадського кінорежисера Дені Вільньова зіграє сьомого Бонда офіційної кіносерії. Британський сценарист Стівен Найт, творець «Peaky Blinders», пише сценарій.
Після багаторічних дискусій про те, чи має Джеймс Бонд узагалі залишатися Джеймсом Бондом, чи повинна його наступницею стати жінка, або ж можна обмежитися продовженням існування агента з номером 007, принаймні на це питання вже є відповідь. Джеймс Бонд залишається Джеймсом Бондом. Але чи залишиться він також тим точним пияком, якого колись створив Ян Флемінг?
У своєму Джеймсі Бонді Флемінг описав певний тип чоловіка, який сьогодні здебільшого вийшов із моди. Чоловіка, соціалізованого в європейському міщанстві та британських вищих класах минулого століття, для якого знання про добрі вина, добрих кравців, добрі ресторани та добрі готелі було також питанням чоловічої освіченості.
Цей тип мужності був надзвичайно чуттєвим. Він дозволяв чоловікові досхочу займатися прекрасними речами життя, і ніхто через це не ставив під сумнів його мужність. Він знав походження парфумів, якість тканини, властивості шкіри та смакову різницю між двома врожаями шампанського. Він міг цікавитися квітами, а через кілька годин душити радянського секретного агента. У тогочасному кіно це непогано поєднувалося.
Звісно, жінки можуть бути чудовими знавчинями вина. Просто спосіб, у який Флемінг дозволяв своєму Бонду пити, насолоджуватися, а часом і напиватися, був складовою історично чоловічого життєвого проєкту. Не обов'язково схвалювати цей життєвий проєкт у всіх його проявах, щоб зрозуміти його як істотну складову літературного персонажа.
А його подальше існування зовсім не гарантоване лише тим, що роль виконує чоловічий актор. Роберт Паттінсон зіграє першого Бонда покоління міленіалів. Про це покоління, серед іншого, кажуть, що воно менше визначає себе через насолоду алкогольними напоями, ніж його батьки та дідусі з бабусями. Мені цікаво, як із цим впораються в новому сценарії. Чи дозволять Бонду знову бути освіченим гедоністом, для якого вміст винного келиха є також інтелектуальним питанням? Чи час від часу, якщо контракти з відповідними брендами все ще чинні, просто поставлять йому в кадр пляшку Bollinger — і на цьому зупиняться?
Навіть мартіні — збовтаний, а не перемішаний — давно втратив свою колишню самоочевидність. Уже 2006 року в «Casino Royale» Деніел Крейґ змусив Бонда вкрай неввічливо відреагувати на відповідне запитання бармена. Після поразки за покерним столом спосіб приготування мартіні був йому глибоко байдужий. Тоді це був вдалий жарт коштом власної кіноісторії. Можливо, це також було передвісником.
