(Музей історії мистецтв, Відень)
Вино ніколи не було лише напоєм. Воно завжди було також оповіддю — про ландшафти, про цивілізацію, про пам’ять. Що ж, нехай!
Від першого глиняного глека на Кавказі до придворного етикету Grand Siècle, від бургундського у келиху Гільдеґарди Бінгенської до рислінгу з окремої ділянки в меню японського імператора: вино було формулою світу. Культурною технікою. Знаком того, що людина не лише споживає, а й прагне культурно пов’язати себе зі споживанням. Із ґрунтами. Із ритмами. Із походженням.
У цій функції вино ніколи не було гучним, але завжди було глибоким. Ніколи не було швидкоплинним, але завжди було живим. Напій, який зберігав пам’ять — і водночас інсценував сучасність.
Та десь на шляху до сучасності саме ця пам’ять майже повністю зникла.
Сьогодні мова вина розкололася на маркетингові наративи, колекції, концептуальні пляшки, які народжуються як хайп, а ховаються як залишки товару.
Це почалося не з натурального вина. Але саме там це стало помітно.
Замість того щоб і далі передавати культурну спадщину вина, — як винороби, так і торговці — дали себе захопити бунтарському жесту. Не через невігластво, а під впливом духу часу: хотілося бути іншими, вільними, пуристичними, новими.
Та ціна була високою: було перервано зв’язки з великою оповіддю.
Наслідок:
Вино стало попкультурою.
Поставою.
Фільтром.
Помаранчеве, каламутне, без сірки — усе це може бути чудовим. Але надто часто це продавали як позицію, а не як ремесло. І що моднішим ставало вино, то невиразнішим ставав його голос.
Сьогодні, озираючись назад, бачимо: останні двадцять років були тріумфом естетики — і втратою глибини різкості. Вино здобуло багато нових друзів. Але його культурна вага постраждала.
Воно майже більше не є частиною глобальної культурної оповіді. У літературі, кіно, політичній символіці, філософській мові — вино майже не згадується. Не тому, що воно стало гіршим. А тому, що воно втратило дар мовлення.
Адже той, хто не розповідає власної історії, зрештою перестає бути зрозумілим.
І це має наслідки.
У часи, коли консервативні течії в усьому світі беруть гору — у політиці, медіа, суспільстві, — вино мало б виконати велике завдання: показати, що культура не означає регресу, а означає зв’язок; що походження не означає виключення, а означає відповідальність; що насолода — це не декаданс, а міра.
Та навіть консервативним виноробам останнім часом було важко пояснювати вино як частину спільної культури. Їхня мова часто порожня, їхній образний світ — учорашній, їхня манера виступу — безбарвна.
Ліберали заграють із трендами. Консерватори охоче — з кліше. І обидві сторони забули, що вино діє лише тоді, коли є чимось більшим за сам смак: символом людської міри — між природою та порядком, між свободою та формою.
Тепер, коли маятник відхиляється назад і багато людей знову шукають опори, вину бракує голосу, який мав би їм щось сказати.
Не через брак змісту. А через брак оповіді.
Можливо, настав час повернутися на старт. Не в сенсі ностальгії. А в сенсі культурної відбудови.
Вину не потрібна нова етикетка.
Йому потрібні оповіді про його культурну цінність і його внесок у становлення цивілізації, а також у становлення Заходу.
Лише тоді вино буде «через гору».