Клодом Огюстом
Іноді я запитую себе, чи взагалі німці знають, що вони мають у вині. Я пишу це як житель Південного Тіролю, як людина, що однією ногою стоїть в італійському патріотизмі, а іншою — у тірольсько-австрійському, який, мушу визнати, поступився місцем патріотизму автономії, що більше не покладається на Австрію. У нас добрим тоном вважається пити власні вина із задоволенням, гордістю і, так, також із дрібкою місцевого патріотизму, вихваляти їх і, за потреби, захищати. У швейцарців схоже: хто живе у Вале, п’є вина Вале, хто мешкає біля Женевського озера — шасла. Немає причин для дискусій — навіть якщо інші виноробні регіони можуть виробляти кращі вина.
А потім я дивлюся на Німеччину — і бачу сцену, яка наразі культивує передусім одне: лихослів’я. Там, де інші вперто сказали б: Тим більше тепер, тут із похмурою серйозністю аналізують, що насправді вже не залишилося жодного виходу. Наче самої кризи недостатньо, її ще треба посилити крізь лінзу ментальності, що мучить саму себе.
Але Німеччина — не якась пересічна виноробна країна. Історично це була одна з найважливіших виноробних країн узагалі. Той, хто подивиться на карти світової торгівлі вином до 1939 року, повсюди натрапить на німецькі рислінги. Це були найдорожчі білі вина у світі, оцінювані вище за більшість бордоських. У Лондоні, Петербурзі, Нью-Йорку пляшки з Мозеля, Райнґау, Саару посідали найвищі місця у винних картах. Знамениті фруктові та благородно-солодкі рислінги були міжнародним культурним надбанням. Вони надавали Німеччині блиску й престижу — ще до того, як ідея «Німеччини як експортної держави» стала державною доктриною.
Ця історична велич забута. Не англійцями, не скандинавами, не японцями, які й досі ставляться до німецьких рислінгів як до реліквій. Її забуто в самій Німеччині. Бо там панує ментальність, яка не знає веселого патріотизму. Австрійці співають свої пісні про ґрюнер вельтлінер, італійці роблять із кожної пляшки свою націю, свою батьківщину. У Німеччині ж будь-який прояв любові до батьківщини одразу викликає підозру. Це рефлекс, породжений історією. Його можна зрозуміти, та для виноградарства він фатальний — і не лише для виноградарства.
Бо що залишається, якщо не пити власне вино з певною патріотичною гордістю? Залишається економічна крива, яка перетворює кожен келих на статтю витрат. Залишається тон резиґнації, який нині так часто чути в німецьких винних погребах. Поки французи захищають свої апелясьйони, немов святині, а італійці використовують свої DOC як культурну зброю, німці дискутують, чи варто взагалі ще рятувати виноградарство.
Дивовижно — і для мене як стороннього спостерігача майже незбагненно — те, що цей песимізм не поділяють за кордоном. Той, хто розмовляє з імпортерами в Лондоні, сомельє в Копенгагені чи колекціонерами в Токіо, чує іншу мову: захоплення рислінгом, цікавість до сильванеру, повагу до шпатбурґундера. За кордоном Німеччину сприймають не як проблемний випадок, а як скарбницю. Лише у власній країні, здається, переконані, що скарб уже давно глибоко й неможливо для розкопування похований.
Я запитую себе, чи не в цьому полягає справжня криза: не у зміні клімату, не в надто низьких цінах на вина, не в структурних проблемах — а в нездатності сприймати самих себе як виноробну країну серйозно. Патріотизм у келиху — це не тупий націоналізм. Це визнання власного ґрунту, власної лози, власної історії. Той, хто забороняє його собі, обрубує коріння ще до того, як лози розквітнуть.
Із Південного Тіролю дивишся на це німецьке самозаперечення із подивом. Ми навчилися, що вистояти можна лише тоді, коли сам за себе постоїш — проти більших сусідів, проти складних ринків. Німці теж могли б це робити. У них є для цього всі підстави. Їм варто лише захотіти.