(Фото: Reuters)
Клодом Огюстом
У виноградарстві це одвічно питання збору врожаю: коли настає правильний момент — обрізати, вирішувати, діяти? Якщо зібрати врожай надто рано, вино залишається зеленим. Якщо надто пізно — його майбутнє «окиснюється». Від 2020 року (і ще раніше) щось змістилося й тут, у давньому, загартованому погодою світі виноградної лози. Вегетаційні цикли випадають зі звичного ритму: заморозки в травні, спека у вересні, 16 об’ємних відсотків алкоголю в Бордо, а подекуди й у Бургундії, мільдью в Шампані. Більше нічого не можна сприймати як належне. Той, хто сьогодні робить вино, уже не просто винороб, а й аларміст, імпровізатор, а часом і пророк.
І саме тут починається паралель із суспільством.
Адже й ми живемо, п’ємо, господарюємо, розмовляємо — наче досі перебуваємо у пізньому врожаї ХХ століття. Наче не існує завтрашнього дня, який відрізнявся б від учорашнього. Західний світ — а разом із ним і Росія, яка ідеологічно вже давно стала частиною тієї пізньої модерності, з якою нібито бореться, — ментально застряг у повоєнній ідилії між 1968 і 2001 роками. Це був період, який з історичного погляду виявився метеорологічним антициклоном: м’яким, сприятливим для зростання, орієнтованим на консенсус.
ХХ століття рано вичерпало свої жахи — Аушвіц, Хіросіма, Сталін, Мао — а потім його західна половина десятиліття за десятиліттям пробивала собі шлях до добробуту й лібералізму. Холодна війна була театром, у якому обидві сторони знали свої ролі. Економіка працювала на повну, суспільства ставали різноманітнішими, відкритішими, більш схильними до консенсусу й споживання. А вино? Воно також ставало міжнароднішим, солодшим, стабільнішим, придатнішим для світського життя.
Але це було століття, у якому люди навчилися мати справу з чіткими противниками, передбачуваними валютами й аналоговими медіа.
Щонайпізніше від 2020 року стало очевидно, що ХХІ століття не має наміру продовжувати гру за цим сценарієм.
Ковід був передвісником: глобальною подією, яку не вдалося локалізувати, яка деконструювала знання, похитнула довіру, сегментувала реальність. Потім прийшла інфляція, що луснула геополітичні бульбашки. Далі — війни: Україна, Газа — і передчуття, що це лише передвісники. І нарешті — штучний інтелект, невидима, мінлива сила, яка не просто пише тексти, а й розкладає на частини наші переконання.
Вона не демон, але й не просто інструмент. Вона є доказом того, що наше сьогодення думає швидше, ніж наше минуле встигає за ним.
Не дивно, що панує страх. Страх втратити контроль. Страх втратити роботу. Страх перед завтрашнім днем, на якому більше не буде людського почерку.
Але ШІ — це також порятунок. У медицині наприклад, уже сьогодні він діє там, де лікарське мистецтво стикається зі своїми межами, — у ранній діагностиці, персоналізованій терапії, відкритті молекул, яких ніхто ніколи не бачив. Так само в кліматичних дослідженнях, біології та робототехніці він допомагає нам зробити читабельною дедалі хаотичнішу структуру реальності.
І саме в цьому полягає відмінність:
Дослідження живе в сьогоденні. Не у спогадах. Не в історичних зонах комфорту. Воно є надійним партнером, бо не підтримує романтичних стосунків із минулим. Натомість воно перебуває в радикальних стосунках із реальністю.
Ми ж — Захід, Росія, значна частина заможного світу — досі тримаємося за століття, яке вже минуло.
Ми досі віримо, що демократія — це закон природи, хоча давно вже є благом, яке потрібно захищати.
Ми віримо, що прогрес лінійний, хоча історія знову рухається зигзагами.
Ми віримо, що добробут — це право, дане від народження, хоча його давно вже переглядають і переукладають.
І найнебезпечніше: ми віримо, що Захід — центр світу.
А насправді Захід тим часом став набором оборонних позицій, піар-риторики й запізнілого усвідомлення. Росія, Китай, Глобальний Південь — усі вони вже пишуть новий розділ. Ще не вирішено, як він називатиметься. Але він починається з усвідомлення, що ніщо не залишається таким, як було.
Виноградарство, цей заземлений сенсорій наших культур, уже давно це відчуває. Старі апелясьйони втрачають свою кліматичну надійність. Нові виноградники виникають там, де раніше паслися лише корови, — у Південній Англії, Польщі, Норвегії. Лоза пристосовується. Людина вагається.
Можливо, саме в цьому й полягає драма:
Ми знаємо, що нас чекає.
Але не хочемо відчути, що вже минуло.
ХХ століття було щасливим випадком. Але це було століття. Не рай. Не обіцянка вічності.
Той, хто й сьогодні живе так, думає, говорить і господарює так, ніби надворі 1995 рік, займається сентиментальною археологією — з ризиком утратити майбутнє.