Вечір у ресторані. За столом також «знавець вина». Я, завжди марнославний і схильний робити з себе важливу персону, поступаюся йому першістю: він має обрати шість вин, які ми питимемо цього берлінського вечора наприкінці літа під похмурим небом. Усі зацікавлені.
І «знавець вина» добре обирає. Спочатку Кернер із Саксонії та Совіньйон із Пфальцу. Потім Вайсбургундер із Вюртемберга і Шассань-Монраше з Бургундії. Він правильно обирає й за роками врожаю: для ароматних сортів (Кернера та Совіньйона) оминає суперечливий 2008 рік і натомість віддає перевагу фруктовим винам 2009-го. Для Вайсбургундера та Шардоне він бере старші врожаї 2005 і 2001 років. Видно: цей чоловік уже багато випив. І знає, що смакує.
З червоними винами — така сама радість: Шпетбургундер із Пфальцу (а на додачу, як сюрприз, Мерло звідти ж). І Бордо 2005 року. Для мене вечір урятовано. Тепер би ще добрих розмов, легкого сп’яніння, а потім — жорсткий матрац у добре провітрюваній і тихій кімнаті.
Не бійтеся, жодного «але» далі не буде. Вечір і справді вдався. Я лише звернув увагу, якою лексикою безсумнівний знавець цієї справи описував обрані ним вина. Словами, які ви вже чули сотні разів; словами таємничої й пишномовної винної мови, що створює поріг входу. Поріг входу до овіяного легендами світу «справжніх» знавців вина — тієї групки, яка щоразу відбиває бажання пити вино.
До них належать такі вислови, як «мокрий кіт» або «сідло». Описання на кшталт: «Букет із саду пряних трав». Або: «Композиція зі стиглих персиків із відтінком паленого мигдалю». Іноді знавці вина вдаються до сміливих і невдалих конструкцій на кшталт: «Вино, як постаріла Жанна Моро». Тоді це стає смішно.
Зовсім не так, що ці описи неправильні. Сідло, піт із пахв, сад пряних трав, ніс із кісточковими фруктами чи весняний луг — усе це можна цілком розпізнати. Та варто додати лише кілька понять, і мова знавців вина (а передусім ідеться про працівників винотек і сомельє) досягає своїх меж. Адже є набагато більше запахів і смаків, але їх важко поєднати з вином і культурою. Принаймні так вважають хранителі таїнства винної дегустації.
Наприклад, дуже мінеральний рислінг може пахнути «холодною попільничкою». А на смак нагадувати сталеву залізничну рейку, якщо ви ще пам’ятаєте, як у дитинстві лизали її. Я, наприклад, пам’ятаю. Такий смак трапляється в деяких рислінгах із Райнґессену. У колі винних експертів це називають «залізним характером». Як нудно.
Я раджу просто дати асоціаціям волю. Кожен може, кожен повинен сказати, про що він думає, коли його нюх уловлює аромат вина. Нічого соромного в цьому немає: усталений канон понять можна використовувати, але можна й цілком відкинути. Лише так з’являються нові поняття, які розширюють обрій висловів.
Бо винна мова потерпає від одних і тих самих слів, якими мають описувати всі вина; до того ж ці слова, хоч і здаються правильними, пересічний любитель вина може зрозуміти лише частково. Завдяки своїй лексиці «знавці вина» залишаються у власному колі. Секта, яка відгороджує свої поняття від широкої публіки. І за це пожинає захоплення.
Тож я пропоную присутнім відповісти. Як пахне вино? Яке воно на смак? Ну? «Вино пахне мокрим волоссям, коли його вимили шампунем Nivea». Ну? «Вино пахне корінцями цих томів Brockhaus, що стоять у нас». Інший погоджується. «Так, я теж це відчуваю».
«Вино пахне корою дерева». Або ротанговим стільцем на пляжі. Спреєм від вологи в шкіряному черевику. «Але й грушею також», — кидає хтось за столом. Так, і справді, воно також пахне грушею.
А потім хтось каже, а саме я: «Вино пахне парфумами Ґабі Маєр. Парфумами Ґабі Маєр із сіллю зверху». І всі сміються. Цього вже справді ніхто не може зрозуміти. Але нічого страшного. Я можу.
Головне, щоб обмежену й пишномовну мову дегустаторів, тестерів та експертів було зламано. Інженери й хіміки, фахівці з космічної техніки та конструктори автотранспортних засобів можуть захищати свою обмежену лексику. Про вино (і шнапс) можна сказати більше, ніж постійно повторювати ті самі порожні фрази. Робіть сальто крізь абетки!