(Манфред Клімек)
Суперечка навколо австрійського топового винороба Роланда Веліха та його Lutzmannsburg 2023, який Джеймс Саклінг оцінив у 100 балів, але який водночас наштовхнувся на опір з боку офіційних дегустаторів, на перший погляд видається другорядною нотаткою з виноробства. Насправді ж цей випадок розповідає про дещо значно більше. Йдеться про владу. Про право на тлумачення. І про ту своєрідну центральноєвропейську чиновницьку номенклатуру, яка й досі відмовляється визнати, що якість більше не визначається виключно комісіями з уявленнями про стандарти, сформованими десятиліттями тому.
Адже, звісно, виноробству потрібні правила. Ніхто не хоче бачити зіпсовані або дефектні вина під державними знаками якості. Але саме тут і починається проблема: хто насправді вирішує, що є дефектом? І, що ще важливіше: відповідно до яких культурних уявлень це вирішується?
Роланд Веліх уже багато років належить до найвисокооцінюваніших на міжнародному рівні виноробів Австрії. Його вина з Блауфранкішу з Лутцманнсбурга регулярно отримують найвищі оцінки від Паркера та Джеймса Саклінга й у всьому світі вважаються одними з найважливіших візитівок австрійського виноробства. Саме тому нинішній конфлікт видається таким дивним. Адже тут не йдеться про якесь пересічне маргінальне господарство чи дилетантський активізм прихильників натурального вина. Тут тиску зазнає виробник, чиї вина вже давно належать до світової винної еліти.
За останні двадцять років міжнародний винний світ радикально змінився. Стилістики з виразною кислотністю, спонтанна ферментація, відновні методи витримки, мінімальне втручання, окиснювальні нюанси або свідомо різка ароматика сьогодні в багатьох місцях уже не вважаються недоліком, а сприймаються як вираження походження та індивідуального почерку. Водночас у деяких офіційних дегустаційних комісіях і надалі засідають люди, чиє сенсорне виховання сформувалося в часи, коли вино передусім мало бути «чистим», приємним і стандартизованим.
Результат невтішний.
Вина, якими захоплюються в Лондоні, Нью-Йорку чи Копенгагені, раптом провалюються на національних контрольних пунктах. І нерідко саме тому, що не вписуються в сенсорний формуляр кінця XX століття. Тим часом дедалі більше виноробів відкрито про це говорять — зокрема й тому, що економічні збитки можуть бути значними. Міжнародно затребуване вино без державного сертифіката раптом виглядає не лише у власній країні як маргінальний продукт.
При цьому ця проблема, що шкодить культурі та бізнесу, аж ніяк не обмежується Австрією. Німеччина також уже багато років стикається з такими конфліктами — хоча й у меншій кількості. Там теж існує глибоко вкорінений апарат із контрольних номерів, комісій і дегустаційних органів, чиє саморозуміння часто походить іще з часів, коли чиновники вірили, що смаком можна керувати адміністративними методами.
Німецьке виноробство й без того потерпає від майже хронічної надмірної бюрократизації. Навряд чи якась інша велика виноробна країна з подібною пристрастю регулює, класифікує, перевіряє, контролює та стандартизує. Багато чого з цього спочатку виникло з цілком зрозумілих причин: захист споживачів, гарантування походження, забезпечення якості. Однак, як це часто буває в Німеччині, з розумної любові до порядку розвинувся окремий адміністративний організм, який у певний момент почав вважати себе важливішим за людей, для яких його спочатку й створили. Результатом стало виноробство, яке в багатьох місцях бореться з міжнародною конкуренцією і водночас постійно має справу з формулярами, контрольними шкалами та чиновницькою ментальністю.
І саме тому політичний рівень є цікавим.
В Австрії нині на посаді, що передбачає урядову відповідальність, перебуває Зепп Шелльгорн — людина, яка знає гастрономію та кулінарію не лише теоретично, а й розуміє їх із повсякденної практики. Не обов’язково поділяти кожну політичну позицію Шелльгорна, щоб визнати: принаймні тут говорить людина, яка насправді пережила реальність ресторанів, виробників і гостей.
Німеччина ж, зі свого боку, має президенткою Бундестагу Юлію Кльокнер — колишню німецьку винну королеву, яка свого часу була також політичною постаттю у сфері сільського господарства та вина, — і при цьому з цього так і не виникло жодного відчутного культурно-політичного прориву для виноробства. Це майже трагікомічно.
Однак саме виноробству сьогодні потрібні політичні голоси, які розуміють, що якість більше не вичерпується офіційними дегустаційними протоколами. Світ смаку став відкритішим, міжнароднішим і плюралістичнішим. Молоді споживачі вже давно менше цікавляться державними контрольними номерами, ніж походженням, достовірністю та індивідуальністю.
Це не означає, що кожну модну невдалу ферментацію раптом потрібно оголошувати культурним надбанням. Звісно, існують і погані вина, недбала робота у виноробні та сенсорна нісенітниця. Але саме тому потрібні дегустатори з допитливістю, а не лише з рутиною. Люди, які хочуть розуміти розвиток, замість рефлекторно його відкидати.
Адже справжній скандал полягає не в тому, що вино одного разу провалює перевірку. Справжній скандал полягає в тому, коли державні системи починають систематично гальмувати естетичний розвиток, бо їхні інституції інтелектуально застрягли в іншій епосі.
І, ймовірно, саме в контролі за вином проявляється щось дуже центральноєвропейське: глибокий страх втратити контроль. Великі виноробні країни, як-от Франція чи Італія, часто живуть хаотичніше, суперечливіше, а часом і ризикованіше. Німеччина та Австрія, натомість, традиційно покладаються на комісії, печатки й дозволи.
Це чудово працює, доки світ стоїть на місці.
Тільки він уже не стоїть на місці.