(Манфред Клімек / анімоване зображення: Runwayml)
23 лютого, три дні тому, Земельний суд Граца відкрив провадження у справі про банкрутство щодо активів Domaines Kilger GmbH & Co KG. Сухі цифри вражають: за 2024 рік заявлено збиток у розмірі 26,67 мільйона євро, зобов’язання перевищують 80 мільйонів, власний капітал є значно від’ємним. Експансія, яку свого часу сприймали як початок нового етапу, наразі завершується у справі про неплатоспроможність.
Ганс Кілґер свого часу приїхав до Південної Штирії як баварський підприємець і поводився як людина, здатна все вирішити. І таким він став. Він купував те, від чого інші відмовилися або що більше не могли утримувати: традиційні підприємства, ресторани, торговців вином, виноробні. Він інвестував у готелі, гастрономічні проєкти, земельні угіддя. Разом з Уве Шіфером він залучив до нової, своєї структури одного з найбільш самобутніх виноробів Бурґенланду. У Західній Штирії виникла Domaines Kilger, згодом додалися партнерства та придбання. Наратив був зрозумілим: хтось будує гастрономічну імперію, яка об’єднує вино, кулінарію, сільське господарство й туризм під одним дахом.
Озираючись назад, багато що тут можна критикувати. Купівельна кампанія здавалася дедалі амбітнішою, а згодом — і надмірно роздутою. Нові проєкти, схоже, мали латати старі діри. Організація зростала швидше, ніж її матеріальна основа. Було очевидно, що ця конструкція працюватиме лише доти, доки капітал надходитиме в достатньому обсязі.
І все ж зводити Кілґера лише до невдалого маніакального грандіозного проєктувальника — надто спрощено.
Він був — попри всю ейфорію, попри всю самовпевненість — одним із останніх великих приватних інвесторів, які помітно вкладали кошти у виноробство Австрії. У час, коли банки обережні, державні дотації не можуть компенсувати всього, а багато сімейних підприємств потерпають від проблеми наступництва, тут з’явилася людина з грошима, сміливістю та швидкістю.
Регіон його не стримав. Він його зачарував.
Ця модель не нова: коли дядько з-за кордону хоче витратити свої мільйони у провінції, йому раді. Радіють свіжим коштам, реконструкціям, новим кухням, міжнародній увазі. Хвалять розмах, інноваційність, бачення. А коли згодом виявляється, що підприємець із сильним его переоцінив свої можливості, тональність різко змінюється. Раптом усе було передбачувано. Раптом ніхто більше не хоче визнавати себе частиною проєкту. Тоді говорять про «інвестора», який нічого не зрозумів.
Але безкритичне слідування за ним — не другорядна роль. Це співвідповідальність.
Той, хто аплодує експансивній моделі, доки вона інвестує та створює робочі місця, не має дивуватися, коли йому доводиться нести разом із нею і ризики. Штирійська та бурґенландська гастрономічна галузь неабияк скористалася капіталом Кілґера. Модернізованими підприємствами, маркетинговим тиском, професіоналізацією, яка в деяких закладах без нього була б неможливою. Те, що це зростання не мало сталої структури, є проблемою менеджменту. Те, що його довго не піддавали сумніву, є регіональною проблемою.
Тому банкрутство Domaines Kilger — це більше, ніж невдача однієї людини. Це дзеркало для галузі, яка, з одного боку, конче потребує інвесторів, а з іншого — морально позбувається їх, щойно ситуація ускладнюється.
Правда незручніша: без таких людей, як Кілґер, у найближчій перспективі в австрійському виноробстві навряд чи з’являться нові великі інвестиційні проєкти. Настрої стримані, прибутковість невизначена, регулювання жорстке. Той, хто сьогодні інвестує у виноградники, готелі та гастрономічні проєкти, потребує витримки — і великої частки ідеалізму.
У Кілґера було і те, й інше. Можливо, забагато.
Зрештою залишається неоднозначна картина. Підприємець, який мислив надто масштабно й надто швидко зростав. Регіон, який охоче рухався за ним. І галузь, яка тепер мусить визнати, що один із останніх великих інвесторів вибув із гри.
Це не повинно завершитися зловтіхою. А має привести до самоаналізу.