(Манфред Клімек)
Є винороби, яких ми описуємо через їхні вина. А є ті небагато, щодо кого ми в якийсь момент розуміємо: насправді ми описуємо людину, яка виготовляє вино. Антон Бауер належав до цієї другої, рідкіснішої категорії.
З його смертю Ваграм втрачає не лише одного зі своїх найважливіших діячів, а й непохитного одинака, який упродовж десятиліть відмовлявся сприймати вино як модний продукт — попри етикетку з виразним дизайном. Бауер мислив часовими відрізками, а не врожаями. Рішеннями, а не ваганнями. І передусім якістю — безкомпромісною, іноді впертою, але завжди послідовною. Він був одним із великих виноробів середньої ланки у виробництві якісних вин — і не лише у Ваграмі. До того ж він завжди постачав надійний продукт. Від точного вина для подачі в ресторанах до справді великих червоних вин. Він, надійний.
Народившись 1971 року, Бауер походив із селянської реальності, яка мало що мала спільного з гламуром. Господарство було невеликим, вина — радше простими, ринок — обмеженим. Та вже змалку в ньому виявилося те, що згодом визначило всю його творчість: безумовне прагнення до точності. Знайомство з Бургундією — ще в дуже молодому віці — стало не копіюванням, а іскрою, що запалила його. Там Бауер зрозумів, що великі вина виникають не в хаосі «природа все зробить сама», а завдяки контролю, терпінню та повазі до лози й винограду.
Коли на початку 1990-х років він перебрав батьківське господарство, це було не романтичним обов’язком, а підприємницьким ризиком. Австрійське виноробство все ще боролося з наслідками скандалу, довіра була хиткою, а перспективи — мізерними. Однак Бауер обрав не простий шлях. Замість ординарного вина та регіональної безликості він зробив ставку на витримку, відбір і міжнародну зіставність — не зрікаючись свого походження. Нержавіюча сталь замінила старі ємності, площі розширилися, асортимент став чіткішим. І передусім — зросли вимоги.
Бауер був одним із перших виноробів у Ваграмі, хто послідовно показав, що цей лесовий регіон здатен не лише на фруктову приємність, а й на глибину, структуру та довговічність — як у білих, так і в червоних винах. Його ґрюнер вельтлінери були не просто традиційними посланцями сорту, а точно розказаними історіями своїх ділянок і навіть окремих виноградних урочищ. Його червоні вина — тривалий час провокація для багатьох пуристів — стали його візитівкою: самобутні, напружені, вільні від провінційних комплексів. Цвайґельт, блауфренкіш, каберне, мерло — у Бауера це були не стилістичні вправи, а серйозні спроби дати Ваграму другий голос.
На міжнародному рівні таке ставлення зрозуміли рано. У США Бауер швидше знайшов відгук, ніж у власній країні. Він подорожував, презентував, пояснював — не як продавець, а як переконаний прихильник своєї справи. Успіх прийшов повільно, але надовго. Ринки відкривалися, пляшки знаходили шлях до вимогливих погребів, господарство зростало. Та попри всю експансію Бауер залишався напрочуд вільним від марнославства. Він не шукав сцени, а прагнув підтвердження у келиху.
Те, що 2017 року його відзначили як «Винороба року» (falstaff), було не стільки поворотним моментом, скільки пізнім визнанням чоловіка в розквіті сил. Визнанням давно продемонстрованих досягнень. Ті, хто знав Бауера, розуміли: титули були йому байдужі, доки вина були добрими. А вони були добрими — часто лише через роки, іноді через десятиліття. Терпіння було частиною його мислення.
Його раптова смерть — після двох економічно складних років і порятунку заборгованого підприємства третіми особами — залишає прогалину в господарстві (і регіоні), яку буде нелегко заповнити. Не тому, що ніхто не зміг би продовжити його виноробну справу, а тому, що Бауер уособлював також антиконформістську позицію, яка у виноробстві під час кризи опиняється під тиском: довгострокову, спокійну, безкомпромісну у вимогах і вільну від модного опортунізму. Він не пояснював винний світ, а структурував його своєю працею.
Залишаються пляшки, яким також потрібен час, — вони нагадуватимуть про нього. І регіон, який без нього став біднішим — не лише на вина, а й на характер. Антон Бауер помер учора у віці 54 років.