Манфред Клімек
Усе починається з числа. 98. Воно стоїть там, чорно по білому, під вином, якого таким в Австрії ще не було. 98 балів Parker для блауфранкішу «Рід Шпіцерберг — Обере Шпіце». Найвища оцінка, яку коли-небудь отримувало австрійське червоне вино. Це можна сприймати як відзнаку. Або як переломний момент.
Доротея Мур ніколи не робила вино заради балів і нагород. Вона працювала заради ідеї: ідеї блауфранкішу як тихої, глибоко мінеральної, надзвичайно елегантної відповіді світові червоних вин, який надто часто губиться у фруктовості та жирності. Тепер вона опинилася в центрі уваги з оцінкою, що змушує міжнародну винну спільноту звернути увагу, і вином, яке уникає будь-якої видовищності.
Становлення
Історія починається з повернення. У 1990-х роках Мур повертається до Прелленкірхена, на Шпіцерберг — туди, де вона виросла в добропорядній родині дрібних фермерів. Далі на неї чекає не кар’єрний план, а зіткнення з ландшафтом. Шпіцерберг — не гостинне місце. Ґрунт: убогий. Вітри: суворі. Урожаї: низькі. І все ж вона починає купувати ділянку за ділянкою. Садити виноград, пускати коріння. Не тому, що це легко, — а тому, що гора того варта.
Вона проводить спонтанну ферментацію, топче виноград ногами, пізно розливає вино по пляшках. Редукція замість конструювання. Вина не повинні виглядати зробленими. Вони мають бути пережитими. Блауфранкіш, каже вона, не потребує маски. Йому потрібен час і правильний теруар.
Гора
Шпіцерберг — протилежність комфорту. Він змушує до ясності. Вітер висушує. Ґрунт майже не утримує вологу. Коріння шукає поживу. І знаходить її глибоко в землі. У цьому полі напруги формується стиль, який відмовляється подобатися. Солоний, прохолодний, терпкий. Не червоне вино для кімнати з каміном. А для піднебіння й розуму. Для тих, хто не плутає глибину з щільністю.
Доротея Мур не винайшла блауфранкіш заново. Вона його роздягнула. Поки не залишилося лише суттєве.
Бали
А потім настає цей момент. 98 балів. Robert Parker’s Wine Advocate. Монумент у винному світі. Раптом Обере Шпіце вже не таємна адреса, а еталон. Для одних — лицарське звання. Для інших — подразник.
Бо одразу з’являються вони — ці голоси. Недоброзичливці, які нашіптують: та це ж бульбашка. Кілька людей із медіа та винного світу просто підлаштовують світ під власну картину. Вони дегустують, оцінюють, виставляють бали, наче все це один клуб. Усі знають одне одного. Відчувають одне одного. Взаємно підносять одне одного.
Яка нісенітниця!
Той, хто п’є вина Мур — наосліп чи свідомо, — одразу розуміє: тут оцінюють не наратив, а характер. Йдеться не про сцену, а про індивідуальність. І йдеться про блауфранкіш, який усупереч будь-якій гравітації прагне вгору. Бо він на це здатен.
Лінія
Обере Шпіце не самотній. Інші ділянки — Ротерд, Лібкінд (окрема ділянка), Самт & Зайде — також демонструють індивідуальність, оголену землю, субстанцію. Не випадково оцінки по всьому асортименту високі. Це результат послідовності.
Те, що зробила Мур, — не лише виноградарство. Це топографія. Вона повернула Шпіцербергу його голос — і нам здатність його слухати.
Далі
У Мур є нова виноробня — з новою виробничою будівлею. Лаконічна, функціональна, збудована неподалік гори. Вона має органічний статус. Вона має міжнародне визнання. І вона має програму: блауфранкіш — не компромісне вино. Не заміна піно нуару. Не другий вибір. А окрема категорія. Австрійська відповідь на питання, яким може бути смак червоного вина, якщо прибрати з нього все, що робить його важким.
Подив
Залишається подив. Що регіон, якого десятиліттями ніхто не помічав, раптом починає задавати ритм. І що виноробка проводить нову лінію — проти шуму й заради точності. І все це в найважчі часи, які коли-небудь переживало червоне вино. Тепер воно повернулося. Принаймні ненадовго, принаймні на шпальти газет. Принаймні все ж повернулося.