(Клод Огюст, фото: Vinea Wachau)
Я досі точно пам’ятаю свої перші вина Knoll. Це було в 1990-х, я був молодим, допитливим південнотирольцем у Відні, вивчав «юриспруденцію» і, можливо, був трохи надто амбітним щодо своїх юних винних знань. Тоді, коли австрійське вино ще боролося за міжнародну репутацію, на столі в Beisl раптом з’явилася ця пляшка — рислінг Knoll, Lagfe Schütt, Smaragd, урожаю 1989 року. Я досі пам’ятаю, як зробив перший ковток — і одразу зрозумів, що в келиху є щось інше. Не модне, а сучасне — ні, радше сповнене спокою, якого в юності зазвичай не розумієш. Здавалося, вино казало: «Ти можеш поспішати, скільки хочеш. Я тут і залишуся. На багато років».
Відтоді я пропав — або, краще сказати: знайшовся. Knoll завжди був для мене якорем. Є такі виноробні, з якими знайомишся одного разу й уже ніколи не забуваєш, бо відтоді вони визначають твоє власне смакове життя. J.J. Prüm на Мозелі — одна з них. Knoll у Вахау — так само. Обидві мають свій неповторний почерк: точність, суворість і водночас спокусливу питкість, яка щоразу дивує мене наново.
Етикетка — святий Урбан — свого часу ледь не відлякала мене. У часи, коли кожен хіповий винороб намагався виглядати графічно сучасним, Knoll поставав із бароковим образом святого, натякаючи на, можливо, надмірно релігійне підґрунтя. Дурниці! Сьогодні я люблю Knoll саме за це. Що ж, у моєму віці консервативні цінності отримують більше уваги.
Звісно, тепер я знаю і факти: близько 15 гектарів, навпіл Grüner Veltliner і Riesling, а також трохи Muskateller, Traminer, Chardonnay і навіть Blauburgunder. Ручна праця на терасах, витримка у великих дерев’яних бочках і сталевих резервуарах, жодних бариків, пізній розлив. Усе так, як і має бути, коли зміст ставиш вище за моду. Але факти не пояснюють, чому я закохався в ці вина. Це було відчуття: келих Knoll — наче побачення з вічністю, з тією вічністю, з якою можна познайомитися ще за життя.
Назви виноградників звучать як музика: Schütt — можливо, найточніший і найсяйніший з усіх. Kellerberg — аристократичний і глибокий. Pfaffenberg — прохолодний і сяйливий. Kreutles — завжди гарант Veltliner із соковитістю та напором. Trum — маленький, пряний, широко не знаний. Я пив їх усі, часто з різних років урожаю, і вони схожі на розділи однієї книги. Я зрозумів: тут теруар не декларують, а проживають у повному сенсі. І найвиразніше я розпізнаю цей теруар у вінних бібліотечних релізах — есенції найкращого винограду року, яка виходить на ринок не щороку.
А ще тема Federspiel. Я ніколи не розумів, чому ця категорія могла випасти з поля зору покупців. Federspiel від Knoll — особливо Grüner Veltliner — для мене належать до найкраще збережених таємниць Вахау. Через десять, п’ятнадцять, а іноді й двадцять років вони набувають глибини, яку вважаєш неможливою. Я не раз переживав, як старий Federspiel за столом перевершував нібито великі Smaragd. Ця тиха велич захоплює мене й досі.
Двісті років Knoll — це також двісті років наполегливості. Еммеріх Knoll-старший, з яким мені одного разу пощастило особисто зустрітися, сформував цей стиль: великий, завжди з дещицею потужності, точний, але ніколи не перевантажений. Еммеріх-молодший продовжує цю традицію — легкою рукою, без розривів, але й без застою. Саме ця вірність власному шляху переконує мене.
Зізнаюся: коли в мене в погребі є Knoll, мені не потрібні нові етикетки, експерименти з бариками чи модні жести натурального вина. Для мене це доступна, консервативна розкіш, культурне надбання в пляшках. І коли сьогодні я озираюся на майже чотири десятиліття винного життя, то бачу лише кілька адрес, які так надійно супроводжували мене.
І так: Той, хто опиниться в Unterloiben, має не лише скуштувати вина, а й завітати до ресторану родичів. Абрикосові кнедлі в саду, келих Federspiel до них — це більше Австрії, ніж здатна висловити будь-яка урочиста промова.
Knoll не просто має 200 років. Knoll поза часом. І я радий, що ще змолоду потрапив у цю позачасовість.