(Себастьян Гьопфнер / Манфред Клімек — редакція / анімоване зображення: Rutz і runwayml)
Я довго думав, чи варто взагалі це записувати. Бо зараз відбувається так багато всього. Бо винний світ змінюється так сильно, як не змінювався вже давно. І тому, що багато з цього нелегко осягнути.
Змінюється культура споживання вина. Молоді люди п’ють менше вина, обирають інші напої. Водночас усе дорожчає, зокрема й вино. Люди ретельніше замислюються, коли й що купувати. До цього додаються політична напруженість, економічний тиск, ринок, який перебудовується. Це все великі теми. Але не лише про це я тут говорю. Мене турбує дещо інше. Мене турбує одна деталь.
Тон змінився.
Останніми місяцями я дедалі частіше відчуваю, що тон у нашій галузі змінюється. Що ми більше не розмовляємо одне з одним, а майже лише одне про одного. Що йдеться вже не стільки про те, щоб зрозуміти речі, скільки про те, щоб швидше дати їм оцінку. Або, що ще гірше: знецінити їх.
Висуваються тези, які добре звучать, швидко спрацьовують і викликають багато реакцій. Але часто їм бракує глибини. Або бажання справді докопатися до суті. І, якщо чесно, це мене непокоїть.
Говорити про вино — чи применшувати його
Візьмімо когось на кшталт Мілтона Сідні Кертіса, винного блогера та винного футуролога, про якого навіть опублікували статтю в Stuttgarter Zeitung, де копірайтера звеличили до своєрідного голосу молодого винного світу. Чи є він ним?
Кертіс заявляє, що винна мова не є «елітарною», що в ресторанах домінує дискурс старих білих чоловіків — і його за це вихваляють. Це легко поширювати, легко вподобати, легко передавати далі.
Але що насправді відбувається? Тут узагальнюють, тут спрощують. Тут не пояснюють, тут усе просто зносять.
Звісно, винна мова часто була й залишається складною. І нерідко — справді безглуздою. Звісно, є речі, які потрібно критикувати. Але якщо відповідь на це — звести все до іронічного рівня, то зрештою мало що залишиться. Це зведення всього лише до іронічного рівня — надто простий шлях, і не тільки на сомельє-сцені.
І так, можна й так. Але тоді варто принаймні чесно сказати, що ти свідомо відмовляєшся від глибини.
Критика необхідна — але не будь-яка. А дешева іронія є й залишається дешевою.
Але є й такі голоси, як Ерен Ґьомлексіз. І його критика VDP. Тут теж критикують, тут теж загострюють. Але помітно, що за цим стоїть осмислення. Що хтось намагається зрозуміти речі, визначити їхнє місце, можливо, навіть змінити їх.
Це можна схвалювати або ні. Але цим потрібно займатися.
І саме цього мені часто бракує в нинішній дискусії: щоб ми розрізняли критику, яка чогось прагне, — і критику, яка просто хоче справити враження; критику заради критики — і заради кайфового відчуття, що ти наступив комусь на пальці.
Але ми всі в одному човні
Зрештою, ми всі працюємо з одним і тим самим продуктом. Винороби, торговці, сомельє, журналісти, інфлюенсери — ми всі залежимо від цього вина. І від того, щоб його розуміли. Щоб його пили. Щоб воно залишалося актуальним. І саме тому я не розумію, чому ми так часто працюємо одне проти одного. Чому ми ділимося на табори, принижуємо одне одного, виснажуємо себе взаємними чварами, замість працювати разом над чимось. Ми не мусимо бути однієї думки. Навпаки. Але ми повинні знати, чому щось говоримо.
І для кого.
Менше позерства, більше змісту
Мене не дратує, що точаться суперечки. Мене дратує те, як вони точаться. Занадто часто вже йдеться не про суть, а про увагу. Про швидкий ефект. Про власну позицію. Коментар, який добре спрацьовує. Загострення, яке приносить охоплення. Але що це дає вину?
Я не хочу повернення в минуле. Не хочу старого винного світу, закритої мови, елітарних просторів.
Але я хочу, щоб ми знову стали точнішими. Щоб приділяли більше часу. Щоб серйозніше ставилися одне до одного. І щоб критика знову була спрямована туди, куди їй належить: до людей, які можуть щось із нею зробити.
Не в порожнечу. Не до публіки. Не заради самої себе.
Зрештою, усе лише про вино
Ми представляємо неймовірний продукт. І зараз стоїмо перед великими викликами — економічними, суспільними, культурними. Останнє, що нам зараз потрібно, — це розбирати самих себе на частини. Нам потрібна співпраця. Не протистояння.
І нам потрібна дискусія, яка буде справедливою щодо вина.
Не дискусія про нас. Навіть якщо саме там можна отримати найбільше емоцій.