WinepartyThe Wineparty

Wineparty / безкоштовно

Вшанована й зневажена: ікона супертосканських вин Tignanello. Чотири старі пляшки. І один вердикт

Чотири старі пляшки. Чотири вінтажі: 1990, 1998, 2001 і 2009. Повторна зустріч із супертосканською іконою Тіньянелло — і вердикт.

WINEPARTY INTERNATIONAL Reupload

(Claude Auguste / animated pic: runwayml)

Коли П’єро Антінорі (а ще більше його брат Людвіг) і тоді ще майже невідомий енолог Джакомо Тачіс на початку 1970-х років вирішили ігнорувати жорсткі правила К’янті, це було більше, ніж технічно-філософське рішення. Тоді регламент усе ще вимагав білих сортів винограду в К’янті. Антінорі відмовився від них, безкомпромісно зробив ставку на Санджовезе, додав Каберне Совіньйон, а згодом Каберне Фран і витримував вино в невеликих бариках. Результатом стало вино, яке втратило статус DOC і могло продаватися лише як просте столове вино. Саме це гадане падіння стало початком революції. Супертосканські вина народилися. А разом із ними — революція хлопців із Болґері, що почалася невдовзі й заново сформувала весь винний світ.

Сьогодні, через пів століття, багато чого з того, за що раніше точилася боротьба, здається мало не само собою зрозумілим: Каберне в Тоскані більше нікого не шокує, барики (тепер рідше) належать до реманенту винороба, італійський винний світ винайшов себе заново. Незмінним залишився дисраптор Тіньянелло: нині він належить до великих ікон європейських червоних вин і водночас до небагатьох культових вин, які для захоплених винолюбів досі залишаються фінансово доступними. Ціни високі, але вони все ще перебувають у світі, де пляшку справді хочеться відкрити й випити. Саме цим Тіньянелло відрізняється від багатьох інших легенд, які давно знайшли шлях до сейфів і аукціонних будинків – шлях у помилку.

Я знову випив чотири вінтажі: 1990 року з магнума, а також 1998, 2001 і 2009 років. Чотири вина майже за двадцять років. Чотири миттєві світлини цієї часто висміюваної й суперечливої ікони.

1990 У Тоскані вважається теплим, дуже збалансованим вінтажем. Сухе літо й рівномірне дозрівання дали концентровані, довговічні вина, які й досі зберегли надзвичайну свіжість. Саме вино після багаторічного, нерухомого зберігання у стабільному підвалі (це стосується всіх вин тут) неймовірно молоде: томат, багато чорної смородини, вишня, шипшина, вологий тютюн, трохи м’яти й лугових трав, а в ковтку — шалена насолода. Одне з найкращих червоних вин за дуже, дуже довгий час. До речі, 1990-й у пляшці магнум коштував 1995 року в Morandell у Тіролі 840 шилінгів: тобто приблизно 65 євро.

1998 Довго залишався в тіні легендарного 1997-го. Незаслужено. М’яка весна, тепле літо й ідеальні умови під час дозрівання призвели до вин зі спокоєм, балансом і надзвичайною елегантністю. Тіньянелло особливо виграв від цього — також тому, що тоді працівники льоху були абсолютно зіграною, спокійною та адекватною командою, яка здійснювала виноробство, — багато хто каже, що це була найкраща команда ever на місці. На початку в ароматі тут багато червоної землі, вишні сорту «серце», короткий подих заліза, потім трави, і лише після цього, також у ковтку, звичні параметри: виміряний фрукт і напір. Але його слід випити протягом наступних п’яти років.

2001 У будь-якому разі належить до великих класичних вінтажів Тоскани. Майже ідеальний вегетаційний рік подарував вина, які й досі вважаються одними з найдовговічніших у своєму поколінні. Структура, свіжість і потенціал витримки майже ідеально поєдналися — і це я відчуваю в/у цій пляшці: надзвичайно молоде, з потенціалом щонайменше ще на 20 років. І свіже в ароматі та в ковтку. Я прийняв би його за бордоське вино 2010-х років.

2009 Минув помітно тепліше. Вегетаційний період приніс багато сонця й високі температури, водночас кілька прохолодніших ночей не дали втратити свіжість. Багато вин і досі демонструють стиглий фрукт і доступну текстуру. Але 2009-й був найслабшим Тіньянелло в серії (а не, як очікувалося, 1998-й): трохи молочний, трохи томатний, із надлишком фрукту (майже без вишні), трохи нудний. У післясмаку під час видиху — чудовий, але, на жаль, лише там.

Та примітним залишається інше: Тіньянелло старіє не так, як старіють багато великих червоних вин. Він не зникає повільно за шкірою, підліском і третинними ароматами. Фрукт Санджовезе залишається добре впізнаваним. Він змінює свою форму, втрачає молодість, але ніколи — вишню та шипшину. Водночас частки Каберне дедалі сильніше зливаються з вином, доки їх уже не сприймаєш як сорти винограду, а як структуру — що й смак Тіньянелло дедалі трохи більше веде в бік Бордо.

Але це також пояснює, чому Тіньянелло ніколи не зміг стати просто Бордо з Тоскани (хоча у 1980-х роках майже ним став). Вино володіє міжнародними інструментами, але залишається наскрізь тосканським. Його кислотність, його трав’яниста пряність, його дрібнозернисті таніни та цей неповторний зв’язок між вишнею, землею й середземноморськими травами щомиті видають його походження. Тому чотири пляшки з мого льоху розповідають менше про окремі вінтажі, ніж про ідею, яка вже понад п’ятдесят років живить винний світ. І, можливо, залишаться одним із небагатьох супертосканських вин, які переживуть кризу червоного вина.