(Клод Огюст / Манфред Клімек — редакція)
Закриття виноробні Von Hövel на Саарі багатьох здивувало. Однак виноробня не є безпосередньою жертвою тієї часто згадуваної «винної кризи», яка вже кілька місяців не сходить із газетних заголовків. Падіння продажів у Європі та США пояснює лише невелику частину цієї історії. Справжня причина лежить глибше — в особистій життєвій кризі всередині керівної структури господарства. Стороннім не годиться це оцінювати. Той, хто пережив, наскільки екзистенційними можуть бути такі переломи, знає: іноді екстрене гальмування — це не поразка, а необхідний акт самопорятунку. Підприємства — не машини. Їх тримають люди — і коли ці люди, ці старі сімейні підприємства, досягають межі, усе починає хитатися. Безперечно й те, що свою роль у цьому відіграли кричуще недолуга бюрократія та величезні витрати на оплату праці на крутих схилах.
Разом із Von Hövel зникає, однак, більше, ніж просто підприємство. Замовкає цілий розділ німецької виноробної історії, що сягає часів секуляризації. 1803 року, у вирі подій після Наполеона (і для здобуття коштів на французькі військові кампанії), церковні володіння були конфісковані й виставлені на аукціон. Власність монастиря Святого Максиміна, яку протягом століть обробляла церква, перейшла до приватних рук. Саар і Мозель стали прусськими, а згодом — частиною імперії, чиї рислінги користувалися світовим престижем. У Лондоні, Нью-Йорку та Санкт-Петербурзі їх вважали ціннішими за багато які вина Бордо.
Von Hövel був спадкоємцем тієї епохи. Господарство було пов’язане з такими ділянками, як Oberemmeler Hütte, або з парцелами в Scharzhofberger, — назвами, що мають вагу у міжнародному винному світі. Воно рано увійшло до кола провідних якісних виноробних господарств, задовго до початку сучасного формування брендів. Колись цей регіон жив завдяки світовій славі своїх тонких напівсухих і фруктово-солодких рислінгів.
Те, що таке господарство тепер припиняє діяльність, розповідає також про виснаження, яке далеко виходить за межі виноробства. Післяковідні роки вивели з рівноваги багато галузей економіки: зростання витрат, вищі зарплати, крихкі ланцюги постачання, загальна невпевненість. Особливо на крутих схилах Саару та Мозелю, де потрібно понад тисячу робочих годин на гектар щороку, зростання оплати праці безпосередньо набуває екзистенційного значення. Тут економічна реальність стикається з ремісничою традицією.
І все ж залишається суперечність: саме на Мозелі та Саарі завдяки класичним кабінетним винам створюють ті легкі за вмістом алкоголю, елегантні вина, які, здавалося б, мали б ідеально відповідати сучасності. Вісім або дев’ять відсотків алкоголю, жива кислотність, трохи фруктової солодкості — вина, що легко п’ються й добре поєднуються з їжею. Вони немов створені для покоління, яке споживає свідоміше й не надто прихильно ставиться до міцного алкоголю.
Однак саме тут і полягає структурна проблема. Багатьом господарствам важко відкрито сприймати фруктовий цукор і низький вміст алкоголю як сучасну перевагу. Надто часто солодкість рефлекторно вважають старомодною, замість того щоб бачити в ній традиційну складову самобутньої стилістики. Інституції видаються неповороткими, комунікація — несміливою. Безпосереднього німецького винного патріотизму не існує. Погляди радше спрямовані на Бургундію чи Тоскану, ніж на власну історію від часів Наполеона. Тим часом до 1803 року значні частини найкращих виноградників належали церкві — і лише секуляризація перетворила їх на громадянську власність та міжнародний бренд.
Отже, разом із Von Hövel зникає не лише підприємство. Завершується ще один фрагмент тієї довгої лінії, що тягнеться від монастирської власності через Пруссію до сучасної економіки крутих схилів. Лози залишаться (можливо). Ділянки залишаться (можливо, лише як пам’ятні назви). Історія залишиться. Але тепер її продовжуватиме ще на одне ім’я менше.
Можливо, у цьому переломі є й певне завдання: сприйняти легкі за вмістом алкоголю кабінетні вина не як пережиток, а як майбутнє. Саар здатен на сучасність — йому лише треба наважитися назвати її такою.