(Клод Огюст / Фото: Messe Düsseldorf / анімоване зображення: runwayml)
У світі вина існує дивний рефлекс: щойно щось опиняється під тиском, люди починають репетирувати заупокійну пісню. Це стосується сортів винограду, регіонів — а тепер і виставок. Уже деякий час я знову й знову чую цей тон, коли звучить назва ProWein . Задорого. Надто по-німецьки. У деяких павільйонах надто порожньо. Замало гламуру порівняно з Парижем. Імовірно, усе це правда. І все ж наступного понеділка я сяду в літак, який доправить мене з Верони до Дюссельдорфа.
Не тому, що вважаю, ніби саме там вирішуватиметься майбутнє вина. А тому, що ProWein саме зараз — це місце, де варто з’явитися.
Я адвокат, а не романтик. Але за своє життя я зустрів достатньо виноробів і випив більш ніж достатньо вина, щоб знати: виноробство — не такий бізнес, як усі інші. Це професія з пам’яттю. З поколіннями. З лозами, які живуть довше за своїх власників.
І саме тому винні виставки — це не просто ринки. Це зібрання представників професії, яким потрібно переконатися, що вони все ще існують.
Колись ProWein була тріумфом європейського винного світу. У 1990-х роках, коли винний бум набирав обертів, винороби з усіх регіонів стікалися до Дюссельдорфа. Торговці з Америки, сомельє з Токіо, журналісти з Лондона — усі зустрічалися там поміж келихами для дегустації та плювальницями, ніби це був Давос виноградного соку.
Сьогодні настрої інші. Вино перебуває під тиском — і моральним, і економічним. Світ п’є обережніше, а дехто вже взагалі не п’є. Водночас конкуренція стає жорсткішою, ринки — складнішими, логістика — дорожчою. І раптом виставка в Дюссельдорфі вже не здається чимось само собою зрозумілим, а радше інституцією, яка мусить виправдовувати своє існування.
Я розумію цей скепсис. Але вважаю його також недалекоглядним. Адже вино — це культурна техніка. А культури рідко зникають тому, що вони погані, — вони зникають, коли їхні представники перестають у них вірити. Тому я лечу до Дюссельдорфа. Не для того, щоб побачити кожен павільйон. Не для того, щоб налити собі 500 рислінгів. А щоб зробити те, що слід робити в часи кризи: Показати свою присутність.
У цьому полягає дивний парадокс нашої галузі. Винороби люблять говорити про спільноту, традицію, походження. Але щойно виставка починає хитатися, багато хто раптом починає рахувати, як інвестиційні банкіри: де я отримаю кращу віддачу від інвестицій? Де більша сцена? Де красивіший ресторанний квартал? Економічно це може бути розумно. Але вино ніколи не було лише економікою. Можливо, ProWein уже не найгламурніше місце галузі. Але це все ще місце зустрічі європейського винного світу. Місце, де німецькі, австрійські, французькі, італійські та іспанські винороби не лише продають себе, а й зустрічаються одне з одним.
Я знаю молодих виноробів із Південного Тіролю, Вахау та Юри, які саме там зустрілися вперше. Я слухав там імпортерів із Канади, які раптом відкрили для себе невелике виноробне господарство з Бургенланду (Gut Oggau). І я бачив, як двоє літніх виноробів із Мозеля та Рони розмовляли про франконський силванер так, ніби йшлося про питання світової філософії — так воно й було!
Такі речі не відбуваються в інтернеті. Вони відбуваються там, де люди дивляться одне одному в очі, піднімають келих і кажуть: Спробуй-но це.
Можливо — ні, напевно, — саме тому я лечу, попри всі сумніви. Тому що галузь, яка нині обговорює своє майбутнє, потребує місць, де її представники можуть зустрічатися фізично. Париж може бути красивішим. Їжа — кращою. Готелі — дешевшими. Але Дюссельдорф — принаймні на кілька березневих днів — усе ще місце, де можна побачити, чи залишається європейське вино єдиним цілим.
І якщо бути чесним: у такі часи їдеш не лише до переможців. Ти — людина. Винолюби. І солідарна людина!