(Манфред Клімек)
Маркгрефлерланд, край заїжджих дворів і пологих пагорбів, що простягаються до Шварцвальду, — це регіон, який у німецькому виноробстві довгий час старанно не помічали — зокрема й передусім (мені соромно) я. Можливо, тому, що він не плекає великого міфу. Можливо, ще й тому, що тут мешкає сорт винограду, назва якого має приблизно такий самий еротичний ефект, як відділення ощадної каси незадовго до завершення робочого дня: Гутедель. Уже саме це слово звучить як ходунки, курортний парк, пляшка в готелі для літніх людей.
Та саме в цьому сорті прихована вже усвідомлена сучасність, яка тепер може — і повинна — стати разючою.
Адже Chasselas, як Гутедель називають у франкомовному світі і як багато місцевих виноробів цілком правильно зазначають на етикетках замість назви Гутедель, має властивості, які раптом знову здаються надзвичайно цікавими: невисокий вміст алкоголю, м’яка кислотність, надзвичайна питкість і водночас напір у ковтку. Не банальний силовий пакет, не ароматичне перевантаження. А рослина, яка радше ступає, ніж марширує. Саме молодші споживачі, які дедалі більше відвертаються від виснажливого надлишку важких алкогольних, брутально витриманих у дереві або гіперфруктових вин, могли б раптом відкрити в ньому те, чого винному світу останнім часом часто бракувало: невимушену тишу величі. Маркгрефлерланд починає ставати по-справжньому цікавим саме там, де перестає приховувати свою гадану слабкість. Адже Chasselas ніколи не стане Рислінгом. Ніколи — Sauvignon Blanc. І саме тому з нього може постати нова ідентичність зі старих лоз.
Цікавим тут є погляд на інший край німецькомовного простору: у Бургенланд, до угорського кордону — і на дивовижні паралелі. Там винороби також роками працюють над тим, щоб вивести типові для регіону сорти з провінційної тіні. Наприклад, Blaufränkisch довгий час вважали грубуватим східноєвропейцем із проблемною кислотністю та селянською жорсткістю. Сьогодні з нього створюють одні з найцікавіших червоних вин Європи. І навіть Grüner Veltliner, який у Бургенланді вирощують рідше, але який також походить із цієї землі, раптом набуває там іншого значення: менше бюрократії DAC, менше фольклору навколо «перчиковості», більше субстанції.
Обидва регіони об’єднує дещо фундаментальне: вони лежать на крайніх кліматичних (але схожих) і культурних окраїнах німецькомовного простору й довго мусили боротися з упередженням, ніби не зовсім до нього належать. Маркгрефлерланд — зі своїм теплим бургундським відтінком і близькістю до Швейцарії та Ельзасу. Бургенланд — зі своєю паннонською спекою та багатовіковим зв’язком з Угорщиною.
Саме тому сьогодні обидва регіони здаються напрочуд сучасними.
Адже майбутнє виноробства, ймовірно, вирішуватиметься не там, де все здається стандартизованим і досконалим. А там, де особливостям дозволили зберегтися. У Маркгрефлерланді це вже добре відчувається. Передусім у молодшому поколінні виноробів, які більше не сприймають Chasselas як пережиток традиції, а вбачають у ньому можливість. Цей сорт вимагає надзвичайної точності. Надто великий урожай — і він стає невиразним. Надто багато підвальних технологій — і він втрачає будь-яку напругу. Але якщо все вдається, виникають вина з особливою сумішшю солонуватості, трав’янистості та дивовижної енергії.
Паралельно помітного розвитку зазнає і Pinot Noir цього краю. Та й узагалі Бургундія нині проходить через Баден невидимою лінією. Не як копія, а як ідея витонченості, свободи та походження.
Це проявилося і на Кайзерштулі, де я пив вина Франца Келлера та Бернгарда Губера, які своєю точністю та внутрішньою напругою значно перевершують те, що багато міжнародних споживачів і досі пов’язують із німецьким вином. Фрідріх Келлер і Юліан Губер давно належать до тієї невеликої групи німецьких енологів, які зрозуміли: велич постає не з перезрілості чи екстракції, а з балансу, текстури та походження.
Передусім Pinot Noir нині мають рівень, який ще двадцять років тому в Німеччині було майже неможливо уявити. Більше ніяких мармеладних силових номерів, жодної деревної маскаради, жодної солодкуватої інтернаціональності. Натомість — прохолодна глибина, відшліфовані таніни та надзвичайна точність.
І саме тут починається справжня історія цієї подорожі.
Адже Маркгрефлерланд не закінчується на кордоні. Культурно й кліматично він продовжується в Ельзасі. Там, між вапняком, Вогезами та Рейнською низовиною, нині також виникають деякі з найцікавіших вин Європи. Вина, які менше покладаються на престиж і галас, а більше — на походження, напругу та легкість пиття.
У найближчі тижні, починаючи із середини червня, у WELT am SONNTAG вийде друкована серія з чотирьох частин про незвичайні вина та виноробні цього регіону — серед них Blankenhorn, Brenneisen, Leon Boesch, Rieger, Schlumberger-Bernardt і Ziereisen. Подорож уздовж тієї вузької європейської зони між Шварцвальдом, Рейном і Вогезами, де вино нині стає надзвичайно захопливим. І молодим!