(© Dourthe Freres)
Манфред Клімек
Я познайомився з Château Maucaillou, коли придбав на аукціоні 60 пляшок урожаїв 1982 і 1985 років — на торгах майном збанкрутілого торговця ф’ючерсами Kernstock у Відні. Усіх цікавили лише Lafite, Latour, Margaux, Mouton, Petrus, ящики яких Kernstock також зберігав у підвалі. Ніхто не торгувався за 60 пляшок Maucaillou. Я підняв руку, майже жартома, і отримав лот за ціною, що була справжньою знахідкою. Лише вдома, під час першої дегустації, я зрозумів, що саме придбав: одну з найсмачніших угод у своєму житті.
Maucaillou — ця назва означає «погане каміння». І саме таким є його теруар: кам’янисті, непривітні ґрунти, які майже нічого не дають, крім винограду з характером. Тут, у Медоку, в Мулі-ан-Медоку, маєток заснували 1875 року. Це новобудова порівняно з поважними Grand Crus, які двадцятьма роками раніше увійшли до знаменитої класифікації 1855 року. Maucaillou запізнився. Тому він ніколи не потрапив до цього списку, який і донині визначає ціни та славу. І тому ніхто не вимагав Maucaillou, коли в 1990-х і 2000-х роках Бордо занурився у цінове божевілля. А Maucaillou завжди залишався «лише» Cru Bourgeois Supérieur. І поза фокусом.
Водночас маєток уже понад п’ять десятиліть дає саме те, чого очікуєш від надійного Бордо: структуру, насиченість, нотку класицизму, але без позерства. Вина, які легко п’ються, які хочеться налити ще, які не втомлюють уже на третій пляшці. Одним словом: ідеальне питке вино з Бордо.
Родина Dourthe керує Château вже протягом поколінь. Сьогодні це Philippe і Pascal Dourthe, які тримають кермо в своїх руках — і роблять це з виноробством, що видається майже старомодним. Жодних кричущих PR-кампаній, постійної присутності в соціальних мережах чи маркетингового галасу. Maucaillou мало комунікує, часом майже надто мало. Навіть питання, як саме вони визначають своє виноградарство — сталим, традиційним, біодинамічним? — залишається в півтіні. Це відповідає його характеру: краще дати пляшці говорити самій за себе, ніж навішувати ярлик на кожен захід. Але через це воно також не стає «хайповим».
Лози — переважно Cabernet Sauvignon і Merlot, а також трохи Petit Verdot — ростуть приблизно на 80 гектарах. Вино виготовляють класичним методом: контрольована температура ферментації, малолактична ферментація, витримка до 18 місяців у бариках, із них близько 20% — у новій деревині. Жодних експериментів чи вибриків. Так народжуються вина, які можуть покладатися на свої сильні сторони: елегантність, тонкі таніни, надійне бордоське вино.
І, можливо, саме в цьому полягає найбільша іронія: Поки навколо вирує полювання за балами, хайпом і дедалі вищими цінами, Maucaillou залишився тим, чим був завжди, — добрим бордоським вином за розумною ціною. Той, хто шукає в Бордо «звичайне» вино, натрапляє тут на дещо рідкісне: нормальність, яка не є банальною.
Я й досі пам’ятаю перші пляшки, які дістав із підвалу: 1982, 1985 — видатні врожаї. У них не було блиску Premier Cru, міжнародного престижу, що електризує колекціонерів. Але вони мали дещо, чого неможливо переоцінити: задоволення від пиття, глибину, міру балансу — саме те, що потрібно. Вино, якому не треба говорити про себе, бо воно переконує в келиху.
Можливо, саме це і визначає Maucaillou: це вино є протилежністю видовищу. Воно показує, що Бордо складається не лише з рідкісних вин та інвестиційних об’єктів, а й із вин, які здатні демонструвати велич у повсякденному житті. У час, коли багато бордоських господарств — посеред найбільшої за 60 років кризи червоних вин — намагаються дедалі більше звеличувати самих себе, Maucaillou залишається на землі. І саме тому вирізняється.
Той, хто п’є Maucaillou, розуміє, що «звичайний» у найкращому сенсі також означає «надійний». І що часом розумніше купити ящик цього вина, ніж пляшку Lafite. Не тому, що Maucaillou був би величнішим, а тому, що він, сам того не усвідомлюючи, прислухається до пульсу сучасності.