(Манфред Клімек, редакція, анімоване зображення: runwayml)
У німецькому виноробстві є кілька кар’єр, але небагато таких, про які в ретроспективі можна розповісти майже надто гладко: зліт, чітка лінія, успіх — саме так склалося життя деяких виноробів за останні двадцять років; передусім у Райнґессені. У випадку Йохена Драйссіґакера, який разом зі своїм талановитим братом Крістіаном керує виноробнею, така розповідь була б надто простою. Я познайомився з ним майже двадцять років тому — тоді він був іще дуже молодим, із цим трохи нетерплячим шармом, який прагне більшого, ніж оточення могло запропонувати на той час. Райнґессен тоді був різним, але точно не місцем, з яким одразу пов’язували сучасні, зрозумілі на міжнародному рівні вина. Саме це й приваблювало його — як і таких винних діячів, як Вехслер, Келлер, Вітманн чи Шпанієр-Ґійо.
Те, що відбулося далі, належить до найточніших модернізацій, які німецьке виноробство бачило за останні два десятиліття. Паралельно з Маркусом Шнайдером у Пфальці тут виникла протилежність патріархальному підходу: чіткі етикетки, чітка комунікація, стилістика, яка не прагнула повчати, не запрошувала до нескінченних дискусій, а просто швидко працювала. Це не було випадковістю, а розрахунком. І Шнайдер, і Драйссіґакер зрозуміли, що вино має смакувати так, аби споживачі хотіли другого келиха, другої пляшки. І що на зміну їм приходить покоління, яке більше не має терпіння до складних історій. Однак через це складні історії не вийшли з моди.
Те, що Драйссіґакер (обох братів я знаю, але особисто лише Йохена) і зовні добре вписується в цю історію, безперечно, не завадило. Але зводити його до цього було б надто поверхово. Вирішальною була стратегія: зростання — так, але не сліпе. А цілеспрямоване — туди, де виникає видимість: Берлін, елітна ресторанна сцена, такі місця, як Grill Royal, Tim Raue, China Club. Це не випадкові зупинки. Це сцени. І Драйссіґакер рано зрозумів: там потрібно бути присутнім, якщо хочеш не просто брати участь, а й впливати на правила гри.
А ще є піно блан. Сорт винограду, який я довгий час відзначав лише ввічливим кивком. Приємний, чистий, непомітний. Вино другого плану. Драйссіґакер саме в цьому побачив свій шанс. Не тому, що цей сорт був би видовищним, а тому, що він таким не є. Тут нічого не сховаєш. Жодної великої ароматичної вистави, жодного гучного жесту, жодного теруарного позерства. Якщо ставитися до піно блан серйозно, треба працювати точно. І з деревом. І саме це він — вони, брати — і робить.
Надзвичайно питке купаж піно блану й шардоне майже смішні 15 євро — хороший тому приклад. Жодних великих амбіцій, жодного філософського перебільшення. Просто вино, яке чудово працює. Чітке, нескладне, але з певним напором, із рівно тією мірою структури, яка потрібна, щоб не забути його одразу. Питке вино в найкращому сенсі.
Далі — піно блан із тонно. 600 літрів у дереві, чисто зроблене, із обсмаженням, яке не перебільшує, але ідеально на своєму місці. Тут усе серйозно. Структура напружується, текстура стає щільнішою, не роблячись важкою. Відчувається, що тут хтось точно знає, скільки деревини може собі дозволити — і скільки вже ні. Це не випадковість, а досвід. І молодість, навіть якщо Драйссіґакер уже стоїть у середині життєвого шляху.
І нарешті — Einzigacker: піно блан майже за сто євро. На таке ще треба наважитися: вивести сорт винограду, який багато хто й досі вважає приязно незначущим, у цю цінову категорію. Вино це витримує, без сумніву. Воно точне, глибоке, добре сконструйоване. Але воно наближається до межі, на якій можна почати запитувати, чи все ще перебувають ціна та якість у рівновазі. Це питання є частиною справи. І Драйссіґакер це знає. Але він також знає, що навіть це вино добре продається — наразі його вже немає в продажу. Він знає про себе, що є хорошим продавцем.
У цьому його сила: він уміє задовольнити всіх на кожному рівні. Він готовий поставитися до такого сорту, як піно блан, настільки серйозно, що той раптом опиняється в центрі уваги. King of Pinot Blanc, якщо хочете. Титул, який подається з легкою іронічною усмішкою — і водночас напрочуд добре пасує.
Бо зрештою не йдеться про те, чи є піно блан найцікавішим сортом винограду у світі. Ні, не є. Йдеться про те, що одна або кілька людей із нього роблять. А Драйссіґакери роблять із нього щось, чого ми не можемо не помічати.