(Манфред Клімек / анімоване зображення: runwayml)
Вина, які ми регулярно п’ємо й оцінюємо. Для мене Ornellaia — саме такий випадок. Вино, з яким у мене ніколи не складалися по-справжньому невимушені стосунки. Надто дороге, надто підтримуване ринком, надто великою мірою символ тих років, коли так звані супертосканські вина були чимось більшим, ніж просто великими винами, — вони були обіцянкою, простором для проєкцій, а інколи, навіть часто, і спекулятивним активом. Тоді як у Sassicaia я завжди відчуваю певну самоочевидність, спокійне усвідомлення власної величі, щодо Ornellaia я довго думав: тут розповідають надто багато про престиж, а не лише про вино.
І все ж я знову сідаю перед ним, маю в келихах два врожаї — 2012 і 2018 років — і вже розумію: усе не так просто.
2012-й, який тепер добре дозрів, демонструє форму, якої, можливо, від цього вина й не очікуєш, якщо пив його молодим. Фруктовість стримана: темна вишня, трохи сливи, а також тютюн, шкіра, легкий відтінок сушених трав. Ніщо не кричить, ніщо не тисне. На піднебінні я одразу й знову помічаю цю гру кислотності, яка вирізняє Ornellaia серед багатьох інших супертосканських вин. Це не широке й не пишне вино, а таке, що визначається напругою. Танін згладився, але все ще присутній; вино здається цілісним, не будучи важким. І все ж залишається тихий сумнів: невже це все? Чи бракує йому тієї останньої глибини, того драматичного розвитку, якого очікуєш від справді великих вин із тривалим потенціалом витримки?
2018-й, навпаки, ще лише на початку свого шляху. І все ж він уже дуже чітко показує, куди цей шлях веде. Фруктовість точна, прохолодна, напрочуд багато чорної смородини, трохи червоної порічки, а також дуже чисто інтегрований дуб, який радше надає структури, ніж аромату. І тут знову ця майже дратівлива свіжість, ця кислотність, що несе вино й надає йому стрункості, яку в цьому ціновому сегменті рідко зустрінеш. Жодної демонстрації сили, жодного надмірного тиску — лише контроль. Елегантність як концепція. Уже зрозуміло, чому це вино має стільки прихильників.
І саме тут починається дилема. Бо якщо порівнювати Ornellaia з іншими великими іменами — наприклад, із Solaia від Antinori, яке для мене є найціліснішим і найдраматичнішим серед супертосканських вин, — Ornellaia бракує частини цієї епічної масштабності. Solaia розкривається протягом десятиліть, набуває глибини, складності, вагомості. Ornellaia ж, здається, раніше досягає свого піку. Він швидше спокушає, доступніший, можливо, навіть сучасніший за своєю концепцією. Але, як мені видається після багатьох років, його розвиток обмеженіший.
Чи несправедливий я до нього? Можливо. Адже не варто очікувати, що кожне велике вино має однакову природу величі. Ornellaia — не марафонець у класичному сенсі, не монумент, який розкривається протягом п’ятдесяти років. Це вино точної рівноваги, прорахованої елегантності, ідеального моменту. І в цей момент воно може бути майже непереборним.
Саме ця гра кислотності, ця прохолодна лінія, що проходить крізь усі врожаї, належить до найкращого, що можна знайти у світі червоних вин. Це якість, яку часто недооцінюють, бо вона менш ефектна, ніж сила чи концентрація. Але саме вона підтримує вино, зберігає його живим, робить його цікавим від першого до останнього ковтка.
Залишається питання ціни. І тут я залишаюся скептичним. Якщо сприймати Ornellaia таким, яким він є, — великим, елегантним, рано доступним культовим вином із потенціалом життя, можливо, близько тридцяти років у дуже хороші врожаї, — тоді його оцінено на рівні, за якого насправді можна було б очікувати більшого. Більшої глибини, більшого розвитку, більшої безкінечності.
Ринок вирішив інакше. І ринок підтвердив правоту Ornellaia. Роками, десятиліттями. Можливо, у цьому й полягає справжня іронія: це вино утвердилося не завдяки максимальності, а завдяки точності. Не монументальне, а контрольоване. Не безкінечне, а в найкращому сенсі кінцеве.