(Клод Огюст)
Я добре пам’ятаю: був час, коли вино майже неминуче було соціальною подією. Я пив його не сам, а в зграї, за столом, у шинку, у розмові. Вино було сполучною ланкою, груповим клеєм, приводом для численних курйозних історій, а іноді й приводом для втечі від повсякденності. Той, хто пив наодинці, вважався підозрілим або принаймні людиною, якій потрібно було щось компенсувати. Ця культурна впевненість починає тихо руйнуватися.
Адже сучасний любитель вина (тобто я) дедалі частіше сидить наодинці. Не через брак товариства, а внаслідок нового способу робити вибір. Вечори стали коротшими, подразники — щільнішими, дні — фрагментарнішими. Коли сьогодні ввечері я п’ю келих, то часто роблю це вже не для того, щоб продовжити вечір, а щоб упорядкувати день і завтрашній ранок. Вино більше не є для мене соціальним підсилювачем, а стало інструментом концентрації. Невже це старість, що наближається? Тобто ще старша старість, адже старим я вже й так себе почуваю.
Келих стоїть там, у кімнаті тихо, телефон лежить далеко поза досяжністю, разом із MacBook. Ні розмов, ні сміху, ні співрозмовника, якого потрібно розважати чи переконувати. Натомість — інший різновид діалогу: короткий — із вином, довший — із власною увагою, із днем, що повільно згасає, і з ранком, який невдовзі почнеться. Це не втеча. Це форма дисципліни.
Ця самотність не сумна. Вона точна. Вона дає змогу сприймати те, що в колективі майже неможливо. Людина уважніше прислухається до себе. У вині відчуваєш менше очевидного, більше того, що виявляється із запізненням: гіркі речовини, тривалість, температура, післясмак. Вино не коментують, а спостерігають за ним. Воно не мусить подобатися нікому, крім того, хто його п’є. Мені.
Звісно, це не заклик відмовитися від товариськості. Великі вина розкриваються в розмові, у суперечці, у спільному подиві. Але дещо змістилося. Світ став гучнішим, швидшим, постійно комунікативним. Вино реагує на це не ще більшою гучністю, а відстороненням. Воно стає засобом тихої присутності.
Можливо, це також пояснює, чому сьогодні багато людей п’ють інакше, ніж раніше. Менше, цілеспрямованіше, усвідомленіше. У центрі вже не сп’яніння, а мить. Не підтвердження з боку інших, а власний резонанс. Вино більше не потрібне для того, щоб створювати близькість — близькість і так усюди симулюється, — а для того, щоб уможливити дистанцію. Дистанцію, яка знову дає змогу мислити.
Ця нова самотність любителя вина — не втрата, а зміщення ролі. Вино більше не є автоматичною товариськістю, а лише однією з багатьох можливостей. Ним можна ділитися — або зустрічатися з ним наодинці. І те, і те правомірно. Але пити наодинці перестало бути соціальним недоліком. Це стало позицією.
Можливо, це навіть форма зрілості в питті. Така, якій більше нічого не потрібно доводити. Ні знань, ні смаку, ні приналежності. Лише увагу. І час. Дві речі, яких стало менше ніж будь-якого великого вінтажу.