(Клод Огюст / редакція / анімоване фото: Weingut & Runwaylm)
Варто Маркуса Молітора розглянути з того боку, який у публічній дискусії про цього винороба, про якого останніми роками стало тихіше, майже завжди залишається поза увагою. Не міф про рислінг у ледь уже осяжному всесвіті рислінгу Молітора, а «інші» вина. Це не побічний проєкт і не ігровий майданчик надто успішного винороба, а, можливо, найчесніший ключ до його мислення.
Адже те, що Молітор робить тут, — не що інше, як перенесення радикально мозельського уявлення про якість на сорти винограду, які довгий час вважалися на Мозелі чужорідними тілами. Білий бургундський, шардоне, піно нуар — спочатку це звучить як інтернаціоналізація, як пристосування. Насправді ж усе навпаки. Молітор створює ці вина не попри Мозель, а завдяки Мозелю. Сланець, круті схили, прохолода, терпіння — це система координат, якій підпорядковані й ці вина. Їм не дозволено нічого згладжувати, нічого маскувати — і тим паче нічого спрощувати.
Насамперед впадає в око час. Ці вина ніколи не бувають «готовими зарано». Вони відмовляються від швидкого враження, від приємної подачі. Pinot Blanc Einstern наприклад, — це не фруктовий вступ, а серйозне теруарне вино (за просто сміховинною ціною), яке пропонує більше напруги, ніж більшість німецьких білих бургундських. Цитрусова ясність, прохолодна солонувата мінеральність, яка радше несе вино, ніж лестить йому. Деревина залишається тлом — ніколи аргументом, але завжди елегантно присутня. Йдеться про структуру, а не про самоствердження.
Ще виразніше це проявляється у білому бургундському з виноградника Wehlener Klosterberg, відібраному суворіше. Чи то класична версія ***, чи то варіант із тривалішим контактом зі шкіркою — ці вина свідомо рухаються на межі того, чим може бути Мозель. І саме в цьому полягає їхня чарівність. Вони поєднують бургундську глибину з мозельською нервовістю, напір із прохолодою, зрілість із чітким веденням. Фруктовість ніколи не здається широкою, а завжди сфокусована: жовті, а також зелені, свіжі, щойно зібрані, не стиглі яблука, цедра цитрусових, трохи ромашки, а також крейда, сіль, уже неймовірно точний і навіть елегантний танін зі шкірок. Це вина, які вимагають уваги. І смакують.
Те саме стосується шардоне з Klosterberg. Це не спроба наслідувати Бургундію, а відповідь на запитання, на що здатне шардоне на Мозелі. Ароматика залишається світло-фруктовою, майже стриманою, її підтримує свіжість, а не маслянистість. Лимон, більше лайма, айва, відтінок екзотики — але все це утримується в напрузі кислотністю та фантастично мінеральною тягою. Деревина присутніша, але команда виноробні абсолютно дисципліновано її контролює — це радше текстура, ніж смак. Тут дуже виразно відчувається почерк Молітора: нічого не залишати на волю випадку, але й нічого не форсувати до драматизму чи перебільшення.
Найвиразніше ця позиція, мабуть, проявляється у піно нуарі. Graacher Himmelreich *** (дегустувалися врожаї 2018 і 2019 років) — не мозельська курйозність, а серйозний великий піно, який без вагань може стояти поруч із висококласними бургундськими винами — ніколи не як копія, а завжди як самостійна інтерпретація. Аромат коливається між вишнею, зокрема серцевиною вишні, чорносмородиновими нотами, чорницею, пряністю трав і солонуватим темним камінням. У смаку поєднуються соковитість і суворість, солодкість і солонувата мінеральність, зрілість і свіжість. Використання гребенів відчутне, але дисципліноване й свідоме — не як стилістичний прийом, а як елемент напруги. Результат — не гладке вино, а потужний, елегантний, часом непокірний, але завжди захопливий великий піно.
Усі ці вина об’єднує майже старомодне уявлення про велич. Вони покладаються на здатність до витримки в час, коли терпіння стало винятком. І показують, що одержимість Молітора якістю не залежить від сорту винограду, а є питанням ставлення до виноробства — хоча, можливо, надалі нам варто було б ощадливіше вживати слово «ставлення».
У цьому сенсі «інші» вина Маркуса Молітора — не примітка на полях, а друге головне речення. Вони розповідають про винороба, який не зупиняється, хоча давно міг би спочивати на лаврах. І нагадують, що великі вина часто народжуються там, де хтось готовий ще раз по-новому визначити себе за межами очікуваного.