(Манфред Клімек / WELT am SONNTAG / редакційно опрацьовано / відредаговані фото: Runwayml)
Стриманість у споживанні, ціновий тиск, молодші покоління, які п’ють менше вина, винороби, які мають пристосовуватися до складніших часів, — ці фрази вже стали частиною загального шуму в галузі. Їх повторюють, варіюють, загострюють. І вони не є неправильними. Але це й не вся правда. Той, хто нині відвідує виноробні в Німеччині та Австрії, знову й знову стикається з реальністю, яка не дуже вписується в цю розповідь. Із господарствами, які майже не відчувають оголошеного спаду. Деякі стабільно продають. Інші — навіть у США, попри мита, — нарощують продажі. Не через ігнорування кризи, а завдяки позиції, старшій за будь-які ринкові дебати: зосередженості на тому, що є. На місці. На ділянці. На можливому.
Дві такі зустрічі добре поставити поруч, адже вони походять із різних регіонів, але поділяють один і той самий принцип: безумовну відданість теруару — і терплячій розробці того, що він дає.
У Вахау Федершпіль переживає тихе повернення. Довгий час він був середньою категорією між Штайнфедером і Смарагдом, його охоче оминали й часто недооцінювали. Сьогодні він майже здається відповіддю на час, який шукає менше алкоголю й більше внутрішньої напруги. Grüner Veltliner Federspiel Peunt® 2024 Йоганна Донабаума є чудовим навчальним прикладом. Не демонстративне й не нав’язливе вино. Кісточкові фрукти присутні, але стримано. Айва, легкий відтінок диму, а під ними — та сама солонувата мінеральність, яка несе ковток і подовжує його. Це не вино для швидкого ефекту, а таке, що залишається в пам’яті — саме тому, що воно легке, але ніколи не стає невиразним.
Те, що Донабаум водночас приділяє Смарагдам багато місця, аж ніяк не суперечність. Кірхвег, Spitzer Point, Setzberg: три вина, три різні співвідношення пряності, фруктовості та мінеральної напруги. Kirchweg — підтягнуте й класичне, Spitzer Point — кремовіше, з більшою кількістю жовтих фруктів, Setzberg — прохолодне й кам’янисте, з вищих терас. До них додаються Neuburger і Chardonnay — другорядні сорти у Вахау, майже вже анахронізми, — які показують, що вина Донабаума тримає не сам лише сорт винограду, а його точне поводження з ґрунтом, урожайністю та мікрокліматом. Сувераність тут виникає не з різноманіття, а з контролю.
На Мозелі, у Браунеберзі, працює Штефан Штайнметц над іншою, майже радикальнішою формою ясності. Його колекція сухих рислінгів 2024 року виглядає як картографія сланцю — кожна ділянка є окремою думкою. Я супроводжую Штайнметца багато років, і рідко ця широта була настільки переконливою. Від простого Brauneberger Riesling із його чистою, невигадливою ясністю через сухий Juffer Kabinett, який із 9,5 відсотка алкоголю показує, наскільки серйозною може бути легкість, і аж до великих вин Hofberg, які не протиставляють силу й елегантність, а сплітають їх воєдино.
Резерви зрештою — Hofberger і Grosser Hengelberg — не є демонстраціями могутності. Це проєкти терпіння. Вина, які не наполягають на тому, щоб їх випили негайно чи протягом двох наступних років, а вимагають часу й тим самим обіцяють через кілька років засяяти блискуче. Те, що вони можуть зберігатися десятиліттями, тут не маркетинговий аргумент, а майже побічний ефект їхнього внутрішнього порядку.
Донабаума і Штайнметца поєднує не стільки стиль, скільки ставлення до виноробства — перепрошую: самоусвідомлення. Обидва не реагують на тренди, вони їх ігнорують. Обидва працюють зі своїми ділянками, а не з ринком. І обидва показують, що якості не обов’язково кричати, щоб утвердитися. Можливо, саме в цьому і полягає ключ до цього часу: не вигадувати все заново, а настільки точно прочитати наявне, щоб воно підтримувало і тебе самого, і виноградарство — навіть тоді, коли оповіді про вино стають похмурішими.