(Манфред Клімек)
У виноградарстві трапляються катастрофи, спричинені кліматом, погодою, шкідниками та політикою: мороз, град, філоксера, війна. А потім є занепади, що відбуваються майже безшумно. Ніхто проти них не протестує, ніхто не пише маніфестів, ніхто не приклеює себе до винних бочок. Пляшки просто залишаються лежати. Рік за роком — трохи довше. Аж поки зрештою не стає зрозуміло, що тут скорочується не просто ринок, а зникає ціла культурна практика.
Саме це нині відбувається з великими солодкими винами із Сотерну.
З тими винами, які разом із Токаєм протягом століть належали до найціннішого, що могло породити європейське виноградарство. Рідке золото, шановане королями, зібране царями, описане письменниками й трактоване заможними містянами як літургійні предмети. Сьогодні витримані пляшки цих вин подекуди можна придбати за цінами, які у співвідношенні з їхньою якістю здаються майже абсурдними — немов жарт. А Château Yquem майже не зміг скористатися ціновою гонитвою останніх тридцяти років. Клієнти вимирають, нова публіка абсолютно не цікавиться винами із Сотерну. Той, хто, наприклад, гортає асортимент у продавця Alpina, часто знаходить старі врожаї великих сотернів дешевшими за посередні молоді вина з модних регіонів натурального вина.
І все ж їх майже ніхто не купує.
Особливо трагічно це для господарств на кшталт Château Suduiraut або Château Doisy-Daëne. Suduiraut уже десятиліттями належить до найвидатніших виробників солодких вин у світі: монументальне, складне, майже безсмертне. Вино, здатне легко витримувати понад п’ятдесят років, не виявляючи навіть найменшої втоми. Doisy-Daëne, своєю чергою, має ту аристократичну елегантність, яку раніше називали «вищим класом» — без іронії та без сорому. Менш потужне, ніж Suduiraut, але часто більш зворушливе. Вина, сповнені шафрану, цукатів із цитрусових, абрикоса, меду, диму й того майже невимовного сяйва, яке здатна породити лише благородна гниль Botrytis.
Бо правда жорстока: ці великі солодкі вина тепер продаються лише в обсягах, яких ледве вистачає для економічної реальності сучасних провідних виноробних господарств. Наслідки вже давно помітні. Дедалі більше шато в Сотерні суттєво скорочують виробництво солодких вин або додатково виготовляють сухі білі вина. Деякі з них чудові. Наприклад, Suduiraut тепер виробляє напрочуд точні сухі білі вина Бордо. Але стратегічний напрям за цим очевидний: вони намагаються вижити.
Бо солодкі вина лежать, наче свинець.
Причини цього напрочуд важко назвати точно. Безперечно: сьогодні світ їсть і п’є інакше. Менше важких страв, менше великих застіль, менше розкішних десертів. Ритуал солодкого вина після їжі майже повністю зник. До цього додається сучасна обережність щодо алкоголю, у часи, коли навіть келих вина обговорюють з морального погляду, а концентрований сотерн, часто з 14% алкоголю, і поготів.
Але це лише частково пояснює занепад.
Адже паралельно цукор і далі бурхливо розвивається майже в усіх інших сферах споживання. Газовані напої, патисерія, морозиво, бабл-ті чи енергетики не борються за виживання. Отже, проблема, здається, полягає не стільки в самому цукрі, скільки в культурному коді цих вин. Для багатьох молодих споживачів Сотерн виглядає як напій зі світу, що зник. Із світу срібних ложок, мисливських товариств і важких портьєр.
Та ці вина ніколи не були просто солодкими. Великі сотерни врівноважують солодкість кислотністю, гіркотою, спеціями й майже різкою свіжістю. Технічно вони належать до найскладніших вин узагалі. Виробництво надзвичайно ризиковане. Botrytis працює лише за цілком визначених кліматичних умов. Виноград часто збирають вручну в кілька проходів, відбираючи ягоду за ягодою. Урожайність мінімальна, небезпека повної втрати врожаю величезна.
У Токаї ситуація теж стала похмурою. Там роками намагалися утвердити сухі вина як модель майбутнього, бо класичні вина Aszú ставало дедалі важче продавати. Частково це вдалося. Але й там тепер видно: багатовікова культура великих солодких вин більше не забезпечує надійної економічної основи.
Тож те, свідками чого ми нині є, можливо, більше, ніж просто зміна смаків. Це повільне прощання з європейською ідеєю розкоші, яка протягом століть здавалася само собою зрозумілою: що терпіння, складність, здатність до витримки та достаток є самостійними культурними цінностями.
Солодкі вина із Сотерну чи Токаю вже не надто вписуються в епоху постійного прискорення. Вони вимагають спокою. Уваги. Повільності. Ймовірно, ці вина ніколи не зникнуть повністю. Надто велика їхня історія, надто унікальна їхня стилістика. Але вони можуть перетворитися на дещо, що ще кілька десятиліть тому здавалося немислимим: на невелику, майже археологічну маргінальну культуру всередині великого виноробства.
І це була б втрата, що виходить далеко за межі Бордо та Угорщини.