(Claude Auguste / animated pic: runwayml)
Колись був час, коли Європа — та, власне, і весь світ — досить точно знала, що вона хоче пити. І не в сенсі «відкриття» чи «дискурсу про теруар», а цілком практично: що є в меню, що знайоме, що замовляють, не замислюючись. Тоді біле вино не було енологічною пригодою виноробів натурального вина, а просто буденною звичкою. І ця звичка мала свої назви.
Одна з них: Edelzwicker. Ельзас. Сьогодні це звучить як жарт, але колись було цілком серйозною пропозицією. Edelzwicker був вином для всіх, хто не хотів — або не міг — визначитися. Трохи Riesling, трохи Gewürztraminer, можливо, ще трохи Pinot Blanc, але найчастіше Gutedel і Silvaner — усе разом, і купаж готовий. Сама назва вже була сумішшю претензійності та самоіронії. Благородне, але водночас і змішане, стягнуте докупи. У 70-х і 80-х Edelzwicker був у меню всюди — від сільської корчми до кращого ресторану. Сьогодні? Майже зник. Лише кілька невиправних досі підтримують його життя. І одна версія пережила цей час: «Gentil» від Hugel. Edelzwicker, який причепурився; достатньо причепурився й змінив назву, щоб у сучасності його не висміювали.
Далі: Entre-Deux-Mers. Бордо, але, будь ласка, біле. Цілий регіон, який колись був відомий тим, що навіть у країні великих червоних вин можна виготовляти цілком пристойне біле. Свіже, легке, трохи трав’янисте, Sauvignon, Semillion і Muscadelle, трохи цитрусових нот, завжди коректне, ніколи не захопливе. Entre-Deux-Mers було білим вином розсудливості. Його замовляли, коли хотіли Бордо, але не хотіли пити Bordeaux. Компромісне рішення — сама назва про це говорить. Між морями, між ідеями. Сьогодні цей компроміс у нас здебільшого зник. Ринок визначився: якщо Бордо, то червоне. А якщо біле, то, будь ласка, національне.
А потім є Gavi. Gavi di Gavi, якщо бути зовсім точним. П’ємонт, сорт Cortese, вино, яке колись вважалося втіленням італійської елегантності. Струнке, свіже, з легкою гіркуватістю у фініші, яка тоді сприймалася як sophisticated. Gavi було білим вином кращої тратторії, супроводом до риби, антипасті, розмов, що пізнього вечора ставали трохи надто гучними. У 80-х і 90-х воно ще довго залишалося неодмінним пунктом. Сьогодні? Воно досі є, але якось притихло. Його витіснило все, що ароматніше, гучніше, міжнародніше й більш екологічне. Gavi залишилося, але більше ніхто про нього не говорить.
І нарешті: Lacryma Christi del Vesuvio. Уже сама назва — подія. Сльози Христа — до такого ще треба було додуматися. Вино з історією, міфом, пляшкою, яка мала вигляд, наче її щойно поцупили із сакристії. Струнке, витягнуте вгору, часто трохи надто декоративне для того, що було всередині. Саме вино: своєрідне, іноді добре, часто посереднє, але завжди з великою легендою за плечима. Його не просто пили — у нього трохи вірили. Сьогодні й це минуло. Везувій досі стоїть, а сльози висохли.
Усі ці вина об’єднувала їхня функція. Вони були. Вони були доступні. Вони були частиною системи, у якій вино не пояснювали, а просто замовляли або продавали. Людина знала, що отримає, і цього було достатньо.
Сьогодні все інакше. Вино мусить щось розповідати, демонструвати походження, виправдовувати своє існування. Старим категоріям, цим прагматичним рішенням, доводиться нелегко. Вони надто прості для часу, який вимагає складності — або принаймні стверджує, що потребує її.
І все ж чогось бракує. Цієї самоочевидності. Цього «Зробіть мені Edelzwicker» — без подальших запитань. Цього «Принесіть нам Gavi» — без того, щоб хтось знав конкретну ділянку. Можливо, ці вина й не були великими, ніколи не були великими. Але вони були частиною повсякденності, якої більше не існує. Повсякденності під назвою самоочевидність.