(автор: Манфред Клімек / фото: Medienagenten / локація: Freundschaft Berlin / анімація: Runwayml)
L’Acino Боденське озеро довгий час було тихою окраїною німецького виноробства — маловідомою, як і багато регіонів на сході країни досі. Отже, це не місце для великих історій, але й не територія для марнославства, радше транзитний простір між Вюртембергом, Баварією та південно-західним передгір’ям Альп. Саме тому те, що там зараз відбувається, є таким примітним. Дванадцять виноробів почали звільнятися з цієї адміністративної зони комфорту. Не за допомогою пафосу й маркетингової балаканини, а завдяки конкретній роботі над власною, освіжальною стилістикою. І саме в цій стилістиці криється найбільший козир виноробів Боденського озера, адже їхні вина — легші, з меншим тиском, однозначно легші для споживання — це саме ТЕ, чого молоді винопивці сьогодні хочуть від вина: надійної життєвої та питкої легкості, без набридливого маскулінного пердіння алкогольними відсотками («чим більше алкоголю, тим краще») і жирної щільності («шалено важке вино»). Винороби Боденського озера створюють саме ту ланку, якої бракує іншим регіонам, бо там інший теруарно-кліматичний характер.
Боденське озеро не є виразним теруарним місцем. Ґрунти важкі, часто жирні, вода поруч, урожайність доводиться стримувати. Водночас близькість Альп діє як природне гальмо: прохолодні ночі, тривалі вегетаційні періоди, ароматичний каркас, який не роздувається сам собою. Той, хто тут робить ставку на максимальну запашність, програє. Той, хто скорочує, виграє. Саме це є спільним знаменником цієї групи виноробів: приборкувати грубу ароматику, стримувати стиглість, розкривати особливості ділянок. Не робити всього, що було б можливим, — а лише те, що має опору.
Привертає увагу невимушене ставлення до PIWI, стійких до грибкових захворювань сортів винограду, які в інших місцях досі сприймають як моральний обов’язок і вважають дивними. Тут вони є інструментом. Йоганнітер, Соларіс, Сувіньє Грі — не як заміна, а як самостійна мова. PIWI на Боденському озері — це не відмова, а уточнення.
Два ігристі вина одразу задають тон. «Sprudeldicke Drin» 2020 Терези Дойфель із Йоганітера вражає ароматом: фундук, ринглотта, аґрус, ананас, а також дещо морбідне, що нагадує великі старі шампанські вина. На піднебінні вино залишається стрункішим, ніж обіцяє аромат, — невеликий злам, але не помилка. Ігристе з Ліндау від Haug здається більш бароковим, з яблучно-грушевим характером, грубішим, менш пригладженим. Два стилі, які показують: тут не копіюють, а експериментують.
Справжня робота починається зі спокійних вин. Müller-Thurgau Drumlin 2024 від Schmidt am Bodensee — прохолодне, підтягнуте, мінеральне, майже вперте. Жодної улесливості, жодних квіткових обіймів. Радше дослідження напруги. Sauvignon Blanc 2023 від Hendriks пахне вапняком, ніччю, входом до берлінського клубу. Той, хто шукає тут Нову Зеландію, геть помилився. А хто шукає структуру — в обох випадках звернувся за адресою.
Lanz Wein демонструє, наскільки серйозно можна ставитися до PIWI. Cuvée Bodolz 2023 (Йоганнітер, Сувіньє Грі) має горіховий характер, легкий відтінок жовтого пластику на сонці, потім айву, абрикос, персик — м’ясисте, але контрольоване. Cuvée Entenberg 2023 використовує деревину, не виставляючи її напоказ: струнке, прозоре, з великою кількістю аґрусу, без драми. Це PIWI на рівних із класичними сортами винограду.
Шардоне відіграє напрочуд важливу роль. Nonnenholz 2023 від Kurek — підтягнуте, елегантне, нагадує великих європейських взірців 1990-х років (Gaja’s Rossi Bass, Gantenbein), але не стає ностальгійним. Два шардоне від Seehaldenhof — Seehalde 2021 і Sonnenbichl 2022 — показують два боки тієї самої прохолоди: одне кам’янисте, з точною танінністю, інше — округліше, з попкорном, грушею, айвою. Жодного цирку з південними фруктами, жодної жирної плівки.
Нарешті, піно нуари, можливо, є найбільш вражаючою частиною цього руху. Seehalde 2022 від Hendriks — прохолодне, фруктове, тонко лактозне, з елегантною гіркотою кампарі та виразним німецьким почерком. Kurek працює більш земно: вишня, гриб, волога лісова підстилка. Haug свідомо залишається кострубатим, Gierer — ароматично точним, струнким у роті. Жодна з цих інтерпретацій не прагне сподобатися всім — і саме в цьому їхня сила.
Те, що тут виникає, не є новим німецьким диво-регіоном. Це дещо незручніше: регіон, який визнає, що йому не потрібно галасувати, аби стати вагомим. Боденське озеро визначає себе заново — не через сорти винограду, не через рейтинги, а через редукцію, прохолоду та сміливість часом не викручувати ароматику на максимум. Це не революція. Але це чистий зріз. Без інсценування, створений для молодих винопивців, які хочуть знову долучитися до культурного надбання вина.
(Більше про регіон та окремих виноробів — навесні у WELT am SONNTAG)