(Манфред Клімек / WELT am SONNTAG / анімоване зображення: rumwayml)
Я розмовляв телефоном із Ленцом Мозером V (п’ятим). Цифра означає п’ятого Ленца Мозера в цій австрійській виноробній династії, відомій у міжнародному винному бізнесі завдяки тому, що дід Мозера, тобто Ленц Мозер III, у 1950-х роках революціонізував «виховання» виноградної лози у винограднику. Більшість виноградників, якими ми сьогодні гуляємо або перетинаємо їх на велосипеді, у Німеччині й Австрії — а також у багатьох французьких та італійських виноробних регіонах — висаджені за «високою культурою» Мозера. Це означає, що замість звичних раніше 10 000 лоз на гектар у ґрунті вкорінені лише близько 3 000 рослин, а лози, прямуючи за системою кілків і дротів, підіймаються до неба приблизно на 120–140 см. Це витіснило культуру окремих кущів і пергол (накриттів) у виноградарстві та значно полегшило роботу виноградарів у винограднику. До того всі, хто працював у виноградниках, мали те, що ми сьогодні називаємо «спиною», — нескінченний біль у попереку.
Мозер розповів мені про своє нове вино, яке незабаром вийде на ринок, коштуватиме близько 40 євро і стане продовженням його проєкту Grüner Veltliner New Chapter: New Chapter «Elevated». Особливість цього органічного вина, яке Мозер виготовляє разом із виноробом із Трайзенталю Маркусом Губером, полягає в купажуванні, адже за дуже суворим австрійським винним законодавством Мозер може додати до 15% іншого сорту винограду, не зазначаючи на етикетці, що це кюве. Деякі винні критики-фундаменталісти вбачають у цьому методі розмивання характеру сорту, що визначає вино, інші ж, зокрема і я, бачать можливості, які дає таке індивідуальне виноробство. Мозер і Губер удосконалили свій Grüner Veltliner кількома бочками Рислінгу — справді непростим кюве. Однак Мозер каже, що саме домінантні в Трайзенталі вапнякові ґрунти, які на іншому березі Дунаю, тобто у регіонах Вахау, Кремсталь, Кампталь і Ваграм, трапляються радше рідко, надають тут сортам винограду тоншу, елегантнішу основу для купажування.
А потім — Угорщина!
Ми майже годину розмовляли телефоном про Угорщину, зокрема про Токай, де Ленц Мозер працював і працює над кількома проєктами. Про той самий Токай, у який також був «нестямно закоханий» усунутий угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан. Цей питомо віденський вислів означає, що Орбан був безтямно захоплений Токаєм. І це мало наслідки.
У період між 2010 і 2024 роками я чотири рази був із Ленцом Мозером у Токаї та відвідав із ним майже всі значущі й прогресивні виноробні. Я бачив, скільки нової інфраструктури система Орбана побудувала в Токаї — значно більше, ніж в інших частинах країни. Але я також став свідком того, як під час нашого візиту космополітичного керівника державної виноробні Grand Tokaj, повністю оновленої завдяки неймовірно великим інвестиціям, разом із його радою директорів за одну ніч звільнили й замінили: наступного ранку, під час наступної зустрічі, його просто не було, він зник і більше не відповідав на телефонні дзвінки. А люди, які мали перебрати кермо влади, як сказала мені одна співробітниця, користувалися більшою прихильністю уряду в Будапешті. Гаразд: державна виноробня належить державі. Але було очевидно, що тут за лаштунками також відігравали роль партійні та урядові інтереси, не пов’язані з виноробством. Державні виноробні є також у Німеччині та Австрії — і зазвичай вони працюють дуже добре. Проте й державні виноробні в Німеччині не вільні від політичного втручання. Але настільки кричуща заміна керівного персоналу у нас радше незвична. А якщо таке й трапляється, це помічають медіа й критично висвітлюють. Щодо Grand Tokaj, звісно, цього не сталося.
Ленц Мозер працює в Токаї приблизно з 2014 року — він добре й детально знає цей регіон. І він один із небагатьох іноземців там, хто ставиться до регіону з любов’ю, але й тверезо. Він знає про його проблеми. І ці проблеми, можливо, не менш серйозні, ніж проблеми німецького виноробства. Проблему можна звести до одного запитання: чи була ставка виключно на сухі вина помилкою?
Звісно, на це запитання неможливо відповісти просто й вичерпно. Але я спробую підсумувати розмову з Мозером та іншими виноробами в Токаї — а також із виноробами в Німеччині. Спочатку погляд у минуле: ще 1938 року у міжнародному винному світі — там, де можна було заробляти гроші і який складався лише зі східного узбережжя США та Сполученого Королівства, — існували лише три великі винні нації. Франція (Бордо, Бургундія та Луара). Німеччина (з Мозелем, Сааром і Рейнгау). І Угорщина з токайськими винами та, меншою мірою, солодкими червоними винами з виноробного регіону навколо міста Егер (Eger Stierblut). Італія була далека від участі у світовому винному ринку. Іспанія, Чилі, Австралія чи долина Напа також постачали вина лише у свій регіон і свою країну. Це змінилося через прогалину на світовому винному ринку, яку залишили після себе злочинне вогнище націонал-соціалізму та планова економіка спустошливого східноєвропейського комунізму. Німецькі вина з залишковою солодкістю — від Kabinett до Trockenbeerenauslese — втратили свої ринки. А угорські токайські вина із залишковою солодкістю, створені за допомогою системи буттів, подібної до тієї, що застосовувалася для німецьких солодких вин, почали вироблятися у великих обсягах, а не з огляду на якість, і держава звела їх у державні виноробні, де якість не мала значення. Першим експортним ринком став Радянський Союз, де номенклатура традиційно полюбляла токайські вина ще з часів царів.
Після зміни політичного ладу та завершення планової економіки у виноробстві Токаю відбулися саме ті зміни, що й у німецькому виноробстві після винного скандалу 1985 року, коли у фруктово-солодких винах виявили заборонений консервант гліколь: у регіонах, відомих своїми винами із залишковою солодкістю, виноробство, зокрема й на вимогу тоді ще молодих споживачів, зосередилося на сухих винах. І обидва провідні сорти — Рислінг і Фурмінт — чудово для цього підходять, як доводять сухі німецькі Рислінги приблизно з 1995 року. А сухі Фурмінти — також приблизно з 2005-го. Однак міжнародний збут працює не так, як мав би. І тим паче не тепер, коли покоління, народжене на межі тисячоліть, дедалі більше відвертається від вина.
Ленц Мозер має цьому пояснення, яке певною мірою стосується також Мозелю та Рейнгау: регіонам і націям бракує усвідомлення колишньої історичної величі. А також гордості за неї. В Угорщині, каже Мозер, навіть більшою мірою, ніж у Німеччині, де патріотизм, на жаль, і досі ідеологічно хибно затиснутий між лещатами націоналізму. Тому Мозер, якому майже 70 років, хоче започаткувати ініціативу, яка дасть новий голос експорту як сухих, так і солодких токайських вин. А я насамкінець наважуся стверджувати, що молоде покоління, у дусі часу скорочено назване поколінням Z, можна було б повернути у світ вина за допомогою напівсухих вин, чудових вин Kabinett і так само напівсухих Фурмінтів. Адже інтелектуальний проєкт виключно сухих вин у регіонах, відомих фруктово-солодкими винами, як ми сьогодні можемо бачити, не працює так, як думали винороби та виноробні політики.