(Манфред Клімек / анімоване зображення: Runwayml)
Треба добре усвідомити всю абсурдність цієї ситуації: рислінги, які протягом десятиліть — ба навіть поколінь — виходять у світ як Brauneberger Juffer, починаючи з урожаю 2026 року раптом мають маркуватися як Maring-Noviander Juffer. Щоб не вводити споживачів в оману, мовляв. Це я прочитав у зазвичай добре поінформованій щодо регіональних питань газеті Trierer Volksfreund — щоденному виданні для Мозеля, Саару та Руверу.
Споживачів? Яких саме? Японського колекціонера, американського торговця, шанувальника Мозеля у Скандинавії? Невже хтось серйозно вважає, що досі вони виходили з того, ніби виноградник має щось спільне з муніципальною кадастровою картою? Так, німецька бюрократка (чоловіків також маємо на увазі) зворушливо турбується тут про людей, які відкидають її турботу. А може, бюрократія більше переймається тим, що невдовзі в неї закінчаться теми для регулювання. Тож час знаходити — вигадувати — нові теми. Інакше під час наступної реформи (яка в цій країні все одно ніколи не відбудеться) робочі місця зникнуть. Чи це той страх, що ірже службової машини змушує її іржати? А якщо виявиться, що це ще й постанова ЄС, то брюссельська бюрократія вкотре довела, що там треба пройтися газонокосаркою. І що робочі місця мають зникнути. Негайно!
Бо тут захищають не теруар. Тут виконують кадастрове право.
Кілька гектарів Piesporter Goldtröpfchen формально лежать у Dhron — тож у майбутньому Goldtröpfchen перетвориться на Dhroner Goldtröpfchen. Piesporter Grafenberg стане Dhroner Grafenberg. Zeltinger стане Rachtiger. А грослаге Kröver Nacktarsch покірно отримає додаткове позначення «Region». Хочеться сміятися, якби це не було таким руйнівним.
Відомство говорить про захист споживачів. Але кого тут насправді від кого захищають? Споживачів? Чи власне право на існування?
Винний закон у його сучасній формі існує з 1971 року. Протягом 55 років межі громад не були підставою таврувати багатовікові назви виноградників як такі, що вводять в оману. Протягом 55 років жоден чиновник, жодне міністерство, жоден комітет не хмурив брови. І ось тепер, коли майже все врегульовано, нанесено на карти, виміряно та оцифровано, раптом виявляється моральна проблема в назві.
Принаймні можна поставити питання, чи не починають відомства, чиї первісні завдання дедалі більше виконуються, створювати собі нові. Коли великі проблемні ділянки врегульовані, шукають менші. Коли справжніх недоліків більше немає, конструюють формальні. Це не теорія змови, а відома організаційно-соціологічна закономірність: інституції схильні до самозбереження.
І що підходить для цього краще за вино? Видиме, емоційне, обтяжене традиціями — і недостатньо системно важливе в політичному сенсі, щоб спричинити серйозний опір.
Але тут ідеться про більше, ніж етикетки. Ідеться про цінність бренду, про сформовану культурну ідентичність, про міжнародну репутацію, здобуту тяжкою працею. «Brauneberger Juffer» — це обіцянка. Історичний простір, назва якого протягом поколінь наповнювалася якістю. Примушувати його зводитися до точної кадастрової назви — це не акт ясності, а акт культурного зубожіння.
Порівняння з Бургундією неможливо повторювати надто часто: там упевнено поєднують назви громад і виноградників, щоб увиразнити ієрархію та походження. У Німеччині розбирають на частини усталені назви, бо вони не відповідають сучасному муніципальному устрою. Ніби теруар колись зупинявся біля табличок із назвами населених пунктів.
Але найбільше дивує покірливість тих, кого це безпосередньо стосується.
Чому виноградарі це терплять? Чому хоча б раз чітко не сказати: до цього місця — і не далі? Чому не показати цьому відомству середній палець і публічно не заявити, що тут захищають не споживачів, а знищують цінності?
Без праці мозельських виноградарів на їхніх крутих схилах долина була б економічною периферією з романтикою листівок. Ці господарства зберігають відкритими ландшафти, створюють робочі місця, привертають міжнародну увагу. І саме їм тепер пояснюють, що назва виноградника, під якою вони працювали десятиліттями, потенційно вводить в оману.
Саме ця суміш формальної коректності та змістовної сліпоти робить німецький адміністративний апарат таким нестерпним. Сантиметрова стрічка замість широкого бачення. Параграф замість прагматизму. Регулюють, бо можуть регулювати. І це — вже цілком німецьке безумство — неодмінно треба робити.
Але саме тепер настав би час для радикальної реформи німецької бюрократії. Менше одержимості деталями, більше відповідальності. Менше самоцільності, більше контролю результативності. Кожне нове регулювання мало б відповідати на питання: яку реальну проблему ми розв’язуємо — і якої шкоди при цьому завдаємо?
Бо якщо «введення споживачів в оману» полягає в тому, що всесвітньо відомий виноградник не збігається до міліметра із сучасною межею громади, то в цієї бюрократії проблема розкоші. Або проблема легітимності.
Німецьке виноробство й без того потерпає від падіння продажів. Той, хто в такій ситуації вважає за необхідне адміністративною ретельністю розчленовувати усталені назви, втратив відчуття реальності.
Реформа означає дотримуватися міри. Відомства не є самоціллю. Вони існують, щоб розв’язувати проблеми, — а не щоб створювати нові.
Можливо, виноградарям потрібна регіональна партія, яка представлятиме їхні інтереси на місцевому рівні.